Гофмейстериня. Ах! Дуже дякую! Я мало не втопилася.
Західний посол. О, ми ніколи б цього не припустили! Кожен з нас готовий офірувати своє життя заради такої прекрасної дами.
Гофмейстериня. Я в цьому впевнена. Але чому цю яму досі не заклали кригою? Це непростима недбалість!
Професор. Навпаки, пані гофмейстерино, я гадаю, що й на цьому місці була міцна крига — не менш як два фути завтовшки, але її порубали свідомо.
Гофмейстериня. Злочинці?
Професор. О ні, — мабуть, рибалки.
Королева (плескаючи в долоні). Ах, як це чудово! Швидше, швидше, впіймайте мені рибку! Живу! Форель!
Начальник королівської варти . Але, ваша величність, я, на жаль, не захопив з собою вудки.
Королева. Яка ж ви легковажна людина! їхати до озера — і не захопити з собою вудки!
Начальник королівської в а р т и . Пробачте, ваша величність! Даю вам слово, надалі я ніколи й нікуди не вирушу без вудки. А поки що я хотів звернути вашу увагу на те, що це озеро кругле, як тарілка! Значить, саме тут оті брехухи збирали проліски.
Королева (оглядаючись на всі боки). Так збирайте ж і ви! Швидше, швидше! (нетерпляче). Ну, що? Знайшли хоч один пролісок?
Начальник королівської варти. Поки що ні, ваша величність.
Королева (до професора). Поясніть мені, що це значить: я вдяглась у другу шубу, і мені все ще холодно, а ці люди поскидали з себе навіть свої куртки!
Професор (трусячись від холоду). В-в-в... Це цілком зрозуміло, ваша величність: рух сприяє кровообігу.
Королева. Я нічого не зрозуміла! Кровообіг, рух... покличте сюди оцих солдатів.
Підходять два солдати: один — літній, вже відомий глядачеві, другий — зовсім молодий, безвусий. Молодий швидко стирає з лоба піт і стає струнко.
Королева. Чому ти витер лоба?
Солдат (ніяково). Упрів, ваша величність!
Королева. Як? Що це значить — упрів?
Старий солдат. Так у нас кажуть, ваша величність, — парко йому стало.
Королева. І тобі парко?
Старий солдат. Ще б пак не парко!
Королева. Від чого?
Старий солдат. Від лопати, ваша величність.
Королева. Дайте мені зараз же лопату. Всім дайте!
Всі беруться незграбно копати. Солдати зодягають куртки і,
стоячи віддалік, дивляться, як копають пани. За деякий
час вони починають тупцювати від холоду. Начальник
королівської варти завзято копає.
Начальник королівської варти. Пані гофмейстерино, дозвольте показати вам, як слід тримати лопату. А копають ось так, ось так!
Гофмейстериня. Дуже вам вдячна. Я дуже давно не копала.
Королева (спираючись на лопату). А хіба ви коли-небудь копали?
Гофмейстериня. Так, ваша величність. У мене було гарненьке зелене відерце й лопаточка.
Королева. Чому ж ви мені їх ніколи не показували?
Гофмейстериня. Ах, ваша величність, я загубила їх у садочку, коли мені було три роки...
Західний посол. О, я завжди був аматором спорту, ваша величність!
Східний посол. В нашій країні таким спортом займаються невільники!
Королева. Он як? Значить, вони ніколи не мерзнуть?
Східний посол. Школи, ваша величність. З чого б їм мерзнути? У нас завжди спека.
Королева. І снігу у вас нема? Ух, упріла! (Всі від здивування опускають лопати). Хіба я не так сказала?
Професор. Ні, ви сказали цілком правильно, ваша величність, але насмілюсь зауважити, що вислів цей не зовсім шляхетний, а, так би мовити, народний.
Королева. Ну, то й що, королева повинна знати мову свого народу! (Кидає лопату.) Мені набридло копати. Куди поділися ці жінки, що повинні нам показати дорогу?
Королівський прокурор. Я побоююсь, ваша величність, що ці злочинниці обдурили варту й зникли.
Королева. Ви відповідаєте за них головою, начальнику королівської варти... Якщо їх не буде тут за хвилину...
Дзенькіт дзвіночка. Іржання коней.
Вигук візника: «Стій!» Входять баба й дочка. За ними
пасербиця. Обабіч варта. Коли дівчина проходить повз
старого солдата, він дивиться на неї здивовано, потім
віддає їй честь. Дівчина киває йому головою.
Начальник королівської варти. Вони тут, ваша величність!
Королева. Нарешті!
Баба. Ось вона, моя пасербиця, ваша величність. Привезли ми її, не звольте гніватись.
Королева. Підійди, не бійся.
Пасербиця. Я не боюсь.
Королева. Я думала, що ти якась волохата, клишонога, а ти, виходить, дуже гарна. Якщо тебе одягти красивіше, ти будеш не гірша за мене, а може, й краща. (До канцлера.) Як ви гадаєте?
Канцлер. В присутності моєї королеви я нікого не бачу!
Королева. Ах, я й забула, що ви короткозорий. (До професора.) А ви що скажете?
Професор. Я гадаю, що пристойний одяг прикрашає жінку. Проте мені здається, що ця дівчина потребує не так прикрас, як шуби й теплої хустки.
Королева. Цього разу ви маєте рацію. Дайте їй шубку й теплу хустку!
Пасербицю одягають.
-
Он яка ти стала! Тебе й не впізнати. Ну що, тепло тобі?
Пасербиця. Тепло, ваша величність.
Королева. А скажи-но, це ти для мене проліски збирала?
Пасербиця. Так, я.
Королева. Значить, ти одержиш сьогодні ж кошик золота. Цілий кошик, розумієш? А коли схочеш, я дам тобі ще дванадцять платтів — шовкових і оксамитних. Та ще атласні черевички на срібних закаблуках, з діамантовими пряжками, та по обручці на кожну руку, та по каблучці на кожен палець. Хочеш?
Пасербиця. Спасибі за вашу ласку. Рада я, що вам сподобалися мої квіточки, а тільки от що я вам скажу: не даруйте мені ні платтів, ні обручок, ані каблучок на кожен палець. Нічого цього мені не треба.
Королева. А що ж тобі треба?
Пасербиця. Треба мені всього тільки одну каблучку.
Королева. Одну? Хіба одна краще, ніж десять?
Пасербиця. Для мене краща, ніж сто.
Баба. Не слухайте її, ваша величність!
Дочка. Вона сама не знає, що каже!
Пасербиця. Ні, знаю. Була в мене каблучка, а ви взяли її та й не хочете віддати.
Д о ч к а . А ти бачила, як ми брали?
Пасербиця. І не бачила, а знаю, що вона у вас!
Королева (до баби й дочки). Дайте-но мені цю каблучку.
Баба. Ваша величність, нема її в нас!
Дочка. Ніхто її в нас не бачив, ваша величність.
Королева. А зараз побачать. Давайте каблучку, бо буде вам лихо!
Начальник королівської варти. Ану, швидше, відьми! Королева гнівається.
Дочка, позирнувши на королеву, виймає з кишені каблучку.
Пасербиця. Моя! Другої такої і на світі нема!
Баба. Ой, донечко! Навіщо ж ти чужу каблучку заховала?
Дочка. Самі ж казали — в кишеню поклади, коли на палець не лізе!Всі сміються.
Королева. Гарна каблучка. Кращої і в мене, мабуть, нема. (До пасербиці.) Ну, що ж, бери її, якщо вона твоя.
Пасербиця. От спасибі! Яка ж я рада, аж слів не знайду... (Простягає руку.)
Королева. Ні, зажди. Каблучку я тобі віддам, але спочатку скажи мені, де ти знайшла проліски?
Пасербиця (відступаючи). Не питайте мене про це.
Королева. Чого ж це так?
Пасербиця. Того, що я не відповім. Не поїдете ви тою стежкою, що я нею вчора йшла. Обіцяла я нікому стежки туди не показувати і не покажу.
Королева. Кому обіцяла?
Пасербиця. Не дозволено мені відповідати.
Канцлер. Це нечувано!
Гофмейстериня. Яке зухвальство!
Королівський прокурор. Образа величності!
Баба. І справді образа. А які ж ми від неї образи терпимо, і казати нема чого!
Королева. Зніміть з неї шубу й хустку!
Дочка. Хай мерзне!
Баба. Так їй і треба!
З пасербиці знімають шубу й хустку. Вона залишається в самому платтячку і подертій хустині.
Канцлер. Ваша величність, а чи не пора вже нам повертатись до палацу?
Начальник королівської в а р т и . Незабаром стемніє, ваша величність. І мороз все дужчає.
Гофмейстериня. Я побоююсь, що ви застудитесь, ваша величність. Та й я теж. (Кахикає.)
Королева. Скажи лише, де проліски, і бери свою каблучку. Ми наберемо тільки один кошик і зразу ж поїдемо до міста. Я звелю тебе закутати в найтеплішу шубку, посаджу тебе в свої санки поруч із собою, повезу тебе до палацу... Ну, ще опиратимешся? Вибирай: скажеш — віддам каблучку, мовчатимеш — кину в ополонку, аж на дно!.. Ну, як?
Хвилинна мовчанка.
Пасербиця. Кидайте!
Королева. Он як? Гаразд! Я кину в ополонку й каблучку твою, та й тебе разом з нею... Хапайте її!
З розмаху кидає каблучку в воду.
Пасербиця (рвонувшись уперед — до ополонки).
Ти котись, каблучко,
На весняну лучку,
У літнїї сіни,
В теремок осінній,
Серед зимового двора —
До новорічного костра!
Королева. Що? Що таке вона каже?
Здіймається вітер, віхола. Скісно летять снігові клапті. Королева, гості, баба з дочкою, солдати намагаються заховати голови, захистити обличчя від снігового вихора.
Крізь рев хуртовини чути бубон Січня, ріг Лютого, березневі бубонці. Разом з сніговими вихорами проносяться якісь білі постаті. Може, це метелиці, а може, й самі
зимові місяці. Кружляючи, вони на бігу захоплюють з собою пасербицю. Вона зникає.
Королева. До мене! Швидше!
Вітер кружить її і всіх по сцені. Люди падають, підводяться. Нарешті, ухопившись один за одного, обертаються в один клубок.
Голос гофмейстерині. Тримайте мене! Голос баби . Донечко! Де ти? Голос дочки. Сама не знаю де... Пропала я! Різні голоси. Додому! Додому! Коней! Де коні? Візник! Візник!
Всі, припавши до землі, завмирають. Крізь бурю все частіше чути березневі бубонці, а потім квітневу сопілку. Віхола вщухає. Стає ясно, сонячно. Цвірінькають пташки.
Всі підводять голови, здивовано дивляться навколо.
Королева. Весна настала!
Професор. Не може бути!
Королева. Як так не може бути, коли на деревах розпускається листя!
Західний посол. І справді — листя! А це що за квіти?
Королева. Проліски! Усе на моє вийшло! (Швидко збігає на горбок, вкритий квітами.) Чекайте! А де ж ця дівчина? Де ділася твоя пасербиця?
Баба. Нема її, втекла негідниця!
Королівський прокурор. Шукайте її!
Королева. Мені вона більш не потрібна. Я сама знайшла проліски. Подивіться, скільки їх тут!
Тим часом крига на озері тріскається.
Начальник королівської варти. Крига скресла...
Гофмейстериня. Я пливу! Баба. Рятуйте! Дочка. Тонемо!
Королева плескає в долоні й сміється. Начальник королівської варти з допомогою солдат допомагає всім вибратися на берег.
Королева. Збирайте ж проліски!
К а н ц л є р . Я їх не бачу. Де вони, ваша величність?
Королева. Зникли...
Начальник королівської варти. Зате з'явились ягоди!
Баба. Ваша величність, погляньте: полуниці, чорниці, голубиці, малина, — все чисто як ми вам розповідали!
Гофмейстериня. Голубиці, полуниці! Ах, як весело!
Дочка. Самі бачите, ми правду казали.
Сонце сяє все сліпучім. Чути цокотання коників. Кує зозуля, бринять бджоли й джмелі. Літо в розпалі. Здаля чути гуслі Липня.
Начальник королівської варти (віддихуючись). Дихати не можу! Парко! (Розпахує шубу.) Королева. Що це — літо? Професор. Не може бути!
Канцлер. Проте це так. Справжній липень-місяць! Західний посол. Спека, як у пустині. Східний посол. Ні, у нас холодніше.
Всі скидають шуби, обмахуються хусточками, у знемозі сідають на землю.
Гофмейстериня. Здається, у мене сонячний удар... Води, води.
Начальник королівської варти. Води гофмейстерині.
Удар грому. Злива. Летить листя. Настає відразу осінь.
Професор. Дощ!
Прокурор. Який же це дощ! Це злива!
Старий солдат. Ось вода для пані гофмейстерині!
Гофмейстериня. Не треба води. Я й так уся змокла!
Солдат. І те правда.
Королева. Подайте мені парасолю!
Начальник королівської варти. Де ж я візьму зараз парасолю, ваша величність, коли ми виїхали в січні, а зараз (оглядається), мабуть, жовтень-місяць!..
Професор. Не може бути!
Королева (гнівно). Ніяких місяців в моєму королівстві більш нема і не буде!.. Я забороняю!..
Канцлер. Слухаю, ваша величність. Не буде.
Стає темно. Здіймається нечуваний ураган. Вітер валить дерева, підхоплює й заносить шуби й накидки, що лежали на землі
Начальник королівської варти (женеться за шубою). Держіть!
Вітер надимає рясну сукню гофмейстерині, і вона, ледь торкаючись ногами землі, летить услід за листям і шубами.
Гофмейстериня. Рятуйте мене! Я лечу!
Пітьма все густішає.
Королева (ухопившись руками за стовбур дерева). Негайно до палацу! Коней! Та де ж ви всі? їдьмо!
Канцлер. Як же ж нам їхати, ваша величність? Адже в нас сани, а шлях розмило.
Начальник королівської варти . По такій грязюці хіба що тільки верхи поскачеш.
Королівський прокурор. А й справді — верхи! (Біжить.)
За ним біжать посли, канцлер, начальник королівської варти.
Королева. Стійте! Куди ж ви! Та стійте ж!
Канцлер (обертаючись і притискуючи руку до грудей). Не гнівайтесь, ваша величність, у мене невідкладні державні справи. Я маю негайно прикласти печать до чотирьох ваших рескриптів!.. (Тікає.)
Королева. Я видам п'ятий рескрипт і накажу вас усіх стратити! (Ніхто її не слухає.)
Західний посол (на бігу). Пробачте, ваша величність, але мене може стратити тільки мій король!
Східний посол. А мене — султан! (Тікає.)
Голос прокурора (за сценою). Підсадіть мене на коня! Я не вмію їздити верхи!
Голос начальника королівської варти. Навчитесь.
Тупіт коней. На сцені тільки королева, професор, баба з дочкою і старий солдат. Злива припиняється. На сцені летять білі мухи.
Королева. Дивіться — сніг! Знову зима...
Професор. Оце вже цілком імовірно. Адже тепер січень-місяць.
Королева (щулячись). Подайте мені шубу. Холодно!
Солдат. Ще б пак не холодно, ваша величність! Нема гірше — спочатку змокнути, а потім змерзнути! Та тільки шуби вітром занесло, вони ж у вас легенькі, ми пуху, а вихор був сердитий.
Баба. Казала я вам, ваша величність, не треба було їхати до лісу.
Дочка. Пролісків їй схотілося!
Королева. А вам золото знадобилося! (Помовчавши.) Та як ви смієте отак зі мною розмовляти?
Дочка. Ач яка, образилася!..
Баба. Ми ж не в палаці, ваша величність, а в лісі!
Королева. Та ми ж загинемо тут. Мені холодно, мені боляче! Я скоро промерзну вся наскрізь і зломлюсь, як ота нещасна шуба. Ой, мої вуха, мій ніс! У мене всі пальці заклякли!
Солдат. А ви, ваша величність, снігом вушка та носик потріть, бо й справді відморозите.
Королева (тре вуха й ніс снігом). І навіщо я цей дурний наказ підписала!
Дочка. І справді дурний! Не підписали б його — то й сиділи б ми зараз вдома, в теплі, Новий рік святкували б. А тепер замерзай тут, як собака!
Королева. А ви чого всякого дурного наказу слухаєте? Кататись з королевою схотілося?
Дід. Ви навіщо сюди завітали?
Королева. Проліски збирати.
Дід. Не час тепер для пролісків.
Професор (тремтячи). Цілком справедливо.
Крук (з дерева). Справедливо!
Королева (злякано глянувши вгору, потім на діда). Я й сама бачу, що невчасно ми сюди приїхали! Навчіть нас, як звідси вибратись.
Дід. Як приїхали, так і вибирайтесь.
Солдат. Вибачайте, дідусю, на кому приїхали, тих тепер і на крилах не наздогнати. Без нас геть поскакали. А ви, видать, тутешній?
Дід. Взимку тутешній, а влітку чужодальній.
Королева. Допоможіть нам, будь ласка. Я вас нагороджу по-королівському. Хочете золота, срібла — я нічого не пошкодую.
Д і д. А мені нічого не треба, я все маю. Он скільки срібла — ви такого й не бачили! (Підводить вгору руку.)
(Увесь сніг спалахує срібними й діамантовими іскрами).
Не ви мене, а я вас обдарувати можу. Кажіть, кому що потрібно до Нового року, хто яке бажання має.
Королева. Я одного тільки хочу — до палацу, та тільки їхати нема на чому.
Дід. Буде на чім їхати! (До професора.) Ну а ти чого бажаєш?
Професор. Я хотів би, щоб усе було на своєму місці І в свій час: зима — взимку, літо — влітку, а ми — в себе вдома.
Дід. Виконаю. (До солдата.) А тобі чого, служивий?Солдат. Та чого мені! Біля вогнища погрітись — і добре буде. Змерз дуже.