вже прибув, то зразу б ми до діла узялись і найняли житло, де можна друзів приймать, яких ми тут заведемо.
Входять Бапатіста з двома дочками – Катеріною і Б’янкою, химерний стариган Гремйо і Гортензіо, жених Б’янки.
Але стривай: це що за люди йдуть?
* Пробачте мені (іт.).
Траньйо. То місто нас вітає, пане мій.
Люченцо і Траньйо стають осторонь.
Баптіста. Не докучайте більше мені, панове, бо твердо я собі постановив не віддавати меншої дошки, допоки старшій мужа не знайду. Обох я вас і знаю, і люблю. Коли котрий з вас любить Катеріну, то може сватати її та й брати.
Гремйо. Волів би драти. Надто вже шорстка. Гортензіо, ви хочете женитись?
Катеріна (до Баптісти). Панотче, та невже ж це ваша воля – мене їм накидать, немов продажну?
Гортензіо. Овва, продажну! Лиш купця не буде, аж поки лагіднішою не станеш.
Катеріна. Цього вам, пане, нічого боятись: Душа моя таких не прагне змін. А хоч би й так, то будьте певні: я чуприну б вашу дрюком розчесала й під блазня пику вам розмалювала.
Гортензіо. Хай бог боронить від таких чортяк!
Гремйо. Хай бог боронить і мене.
Траньйо (вбік, до Люченцо). Ну, бачу, тут надивимося дива: скажена панна ця чи норовлива.
Люченцо (вбік, до Траньйо). Зате вже друга, та, котра мовчить, чеснот дівочих хоч яку навчить! Нум тихо!
Траньйо (вбік, до Люченцо). Правда, пане, надивляйтесь.
Баптіста. Панове, знайте: в мене слово з ділом не розминеться. Б’янко, йди додому, та не журись, моя дитино мила, бо я тебе люблю, як і любив.
Катеріна. Мазухо татова! Потри лиш очі та й зареви, хоча нема причини.
Б’янка. Потішся, сестро, прикрістю моєю. Панотче, вашій волі я корюсь. Мене розважать музика й книжки: на самоті читати буду й грати.
Люченцо (вбік). Ти чуєш, Траньйо? Це ж Мінерви мова.
Гортензіо. Такий суворий ви, синьйор Баптісто? Як жаль, що з наших щирих почуттів для Б’янки вийшла прикрість.
Гремйо. Та невже у клітку ви посадите її, мов сокола, через оцю змію і Б’янка за її лихий язик нестиме кару?
Баптіста. Буде так, панове, як я сказав. Іди додому, Б’янко.
Катеріна. Гадаю, можна і мені піти? Чи вже за розкладом я маю жить, немов сама не знаю, що й коли? Ет!
Виходить.
Гремйо. Ну й іди – хоч і к дільчій матері, бо ти така люба та мила, що тебе ніхто тут не затримуватиме. Овва!
Гортензіо. Я збагнув: щоб знов дістати доступ до нашої богині й стати щасливими суперниками в коханні до Б’янки, нам треба залагодити одну річ.
Гремйо. Яку ж, коли ваша ласка?
Гортензіо. Дуже просту, добродію: знайти чоловіка її сестрі.
Гремйо. Чоловіка? Дідька лисого!
Гортензіо. А я кажу – чоловіка.
Гремйо. А я кажу – дідька! Невже ти, Гортензіо, гадаєш, що як її батько великий багатій, то знайдеться такий йолоп, що візьме за себе оту зміюку?
Виконується пісня з кінофільму „Хрещений батько” (англійською мовою).
Вірш Дж.Байрона звучить і англійською мовою, і в перекладі українською (англійською читає дівчина, а потім продовжує юнак українською мовою).
Коли сниться мені, що ти любиш мене,
Ти на сон мій не гнівайся, люба, -
Тільки в мріях я маю те щастя моє,
Кожний ранок – оплакана згуба.
Любий сон! Забери собі силу мою,
А мені дай безсилля розкішне,
Може, знов, як і в ту ніч, я буду в раю,
Ох, яке ж то життя буде пишне!
Смерть і сон – кажуть люди – то браття рідні,
Сон єсть образ мовчазної смерті.
Коли смерть може дать кращий рай, ніж у сні,
То я прагну скоріше умерти.
Ох! Не хмур, моя мила, брівок лагідних,
Не гадай, що я надто щасливий!
Коли грішний був сон, - я спокутував гріх:
Зник без сліду мій сон чарівливий...
Хоч я бачив, кохана, твій усміх у сні,
Не карай ти мене за примари!
Після мрій чарівних прокидатись мені –
Се страшніше від всякої кари!
Ведучий. Одного разу відомий французький письменник Андре Моруа пішов у театр і там почув, як незнайомка запитала в своєї подруги: „Як бути коханою?” і він дає пораду: „Кохання починається з радісного відчуття власної сили, що поєднується зі щастям іншої людини. Подобатись – означає і дарувати, і брати. Ми ніколи не набриднемо дівчині й жінці, коли станемо говорити з нею про її уподобання і красу, коли будемо розпитувати про її дитинство, і смаки, і про те, що її засмучує. Ви ж ніколи не набриднете юнакові і чоловікові, якщо попросите його розповісти про себе самого. Скільки жінок здобули собі славу чудових слухачок! Врешті, і слухати немає потреби, досить лиш робити вигляд, що ви слухаєте”.
Ведуча. Кохання збагачує душу, людина більш повно відчуває життя, оточуючий світ. А природа стає порадником або слухачем, невіддільною часткою людської душі. Це так відчутно в мелодійних віршах Сергія Єсеніна.
Виконується пісня на слова С.Єсеніна.
Отговорила роща золотая
Березовым, веселым языком,
И журавли печально пролетая,
Уж не жалеют больше ни о ком.
Стою один среди равнины голой,
А журавлей относит ветер вдаль,
Я полон дум о юности веселой,
Но ничего в прошедшем мне не жаль.
Не жаль мне лет, растраченных напрасно,
Не жаль души сиреневую цветь.
В саду горит костер рябины красной,
Но ничего не может он согреть.
Не обгорят рябиновые кисти,
От желтизны не пропадет трава,
Как дерево роняют тихо листья,
Так я роняю грустные слова.
Вірш Є.Євтушенка «Заклинание»
Весенней ночью думай обо мне,
И летней ночью думай обо мне,
Осенней ночью думай обо мне,
И зимней ночью думай обо мне.
Пусть я не там, с тобой, а где-то вне,
Такой далекий, как в другой стране, -
На длинной и прохладной простыне
Покойся, словно в море на спине,
Отдавшись мягкой, медленной волне,
Со мной, как с морем, вся наедине.
Я не хочу, чтоб думала ты днем,
Пусть день перевернет все кверху дном,
Окурит дымом и зальет вином,
Заставит думать о совсем ином.
О чем захочешь, можешь думать днем,
А ночью только обо мне одном.
Услышь сквозь паровозные свистки,
Сквозь ветер, тучи рвущий на куски,
Как надо мне, попавшему в тиски,
чтоб в комнате, где стены так узки,
ты жмурилась от счастья и тоски,
до боли сжав ладошками виски.
Молю тебя – в тишайшей тишине,
Или под дождь, шумящий в вышине,
Или под снег, мерцающий в окне,
Уже во сне и все же не во сне –
Весенней ночью думай обо мне,
И летней ночью думай обо мне,
Осенней ночью думай обо мне,
И зимней ночью думай обо мне.
Ведучий: На острові Джерсі у Ла-Манші підноситься пам’ятник Віктору Гюго. Він ніби йде проти сильного вітру: зігнувся, плащ на ньому розвівається. Письменник увесь у боротьбі з натиском океанської бурі.
Ведучий: Одна з найшляхетніших рис характеру Гюго його здатність співчувати слабким, знедоленим, скривдженим. Тож не випадково стільки почуттів викликають у нас створені ним образи Гаврюша і Козетки, Квазімодо й Есмеральди.
Звучить музика з опери О.Даргомижського „Есмеральда”. На тлі музики-інсценізація.
Есмеральда лежить на підлозі непритомна, потім поволі розплющує очі, повільно роззирається. Побачивши потворного Квазімодо, лякається.
Есмеральда (оговтавшись). Навіщо ви врятували мене?
Квазімодо сумно дивиться на Есмеральду, позіхає і виходить. Невдовзі повертається, несучи кошик із їжею, кладе його біля ніг дівчини.
Квазімодо. Їжте. (Розстеляє сінник на підлозі). Спіть.
Есмеральда зводить очі на Квазімодо, але здригається від жаху і опускає голову.
Квазімодо (сумно). Я вас лякаю? Я дуже потворний? А ви не дивіться на мене. Тільки слухайте. Удень будьте тут. Уночі гуляйте по всьому храму. Але ні вдень, ні вночі не виходьте із Собору – загинете. Вас можуть убити, а я тоді помру!.. Ну, та я тепер піду. Погляньте... Я вже сховався за мур – розплющуйте очі.
Есмеральда (зворушено). Підійдіть.
Квазімодо, опустивши голову, накульгуючи, повільно йде за мур, незважаючи на слова Есмеральди.
Підійдіть-но!
Квазімодо не чує. Есмеральда піднімається, доганяє його і хапає за руку. Відчувши дотик. Квазімодо здригається і кидає благальний погляд на Есмеральду.
Квазімодо (радісно). Ви наказали мені повернутися?
Есмеральда ствердно киває.
Річ у тім, що я... (після паузи) глухий.
Есмеральда (зі співчуттям). Бідолаха!
Квазімодо (усміхаючись). Ви вважаєте, що мені тільки цього і бракувало? Справді, я глухий. Та який уже є. Це жахливо, чи не так? А ви, ви... чарівна! (Після паузи продовжує). Я ніколи так не відчував своєї потворності, як тепер. А ви... ви сонячний промінь, крапля роси, пісня пташки. А я... щось жахливе – і не людина, і не звір. Я грубіший, нікчемні ший і потворніший від каменя під ногами. (Сміється). Я глухий, але ви можете розмовляти зі мною жестами, знаками. Я скоро навчуся вгадувати ваші бажання з поруху губ, погляду.
Есмеральда (усміхаючись). А скажіть, чому ви врятували мене?
Квазімодо. Я зрозумів. Ви запитуєте, чому я вас врятував? Ви забули того нещасного, котрий якось уночі намагався викрасти вас, того бідолаху, якому наступного ж дня ви допомогли, коли він стояв біля мерзенного ганебного стовпа. За ту краплю води, за ту краплину співчуття він може заплатити лише своїм життям. Ви забули його, але він пам’ятає вас!
(Звучить мелодія „Есмеральди”).
Вона підвела голову й побачила червонувате світло, що пробивалося крізь щілини дверей чи люка, пробитого в склепінні цієї темниці-могили. Важкий засув заскрипів і вже один тільки чоловік стояв перед нею. Чорна чернеча ряса спадала аж до п’ят, чорний каптур ховав його обличчя. Нічого не було видно: ні лиця, ні рук. Це був довгий чорний саван, під яким щось рухалося. Вона кілька хвилин пильно дивилася на цю подобу мари. Обоє мовчали. Вони нагадували дві статуї, які зіткнулися одна з одною. У цьому склепі тільки дві речі здавалися живими: гніт ліхтаря, що потріскував у вогкому повітрі, та краплі води, які, падаючи із склепіння, утворювали концентричні кола на освітленій ліхтарем маслянистій поверхні калюжі.
Нарешті дівчина порушила мовчанку:
Дівчина. Хто ви?
Священник. Священик. Ви готові?
Дівчина. До чого?
Священник. До смерті.
Дівчина. О, а чи скоро?
Священник. Завтра.
Дівчина. Це надто довго! Чому не сьогодні?
Священник. Виходить, ви дуже нещасні?
Дівчина. Мені так холодно.
Ведучий. Зіщулившись, вона обхопила руками ступні своїх ніг. Жест, властивий нещасним, що мерзнуть. Ми вже бачили це в затворниці Роландової вежі. Зуби Есмеральди цокотіли. Священик, здавалося, оглядав з-під свого каптура камеру.
Священник. Без світла! Без вогню! У воді! Це жахливо!
Дівчина Так, день сяє для всіх. Чому ж мені дано тільки ніч?
Священник. А чи знаєте ви - чому ви тут?
Дівчина Здається, знала. Але тепер я вже нічого не знаю.
Ведучий. Раптом вона заплакала, мов дитина.
Дівчина Я б хотіла вийти звідси, пане. Мені холодно, мені страшно, і щось холодне повзає по моєму тілу.
Священник. Добре, ідіть за мною.
Ведучий. Сказавши це, священик узяв її за руку. Нещасна перемерзла до самих кісток. Та все ж ця рука обпекла її своїм холодом.
Дівчина О! Це крижана рука смерті. Хто ж ви?
Ведучий. Священик підняв каптур. Перед нею було зловісне обличчя, яке так довго її переслідувало, голова демона, що з’явилась у старої Фалурдель над головою її коханого Феба, ті самі очі, блиск яких вона востаннє бачила біля блиску кинджала.
Дівчина А, це той священик!
Ведучий. Вона опустила свої знесилені руки і, не перестаючи тремтіти, похиливши голову, втупила очі в землю й заніміла. Священик дивився на неї очима коршака, який довго ширяє над бідним жайворонком, що причаївся в житі, і, поступово звужуючи величезні кола свого польоту, зненацька, як блискавка, кидається на жертву й тримає її, напівживу, у своїх пазурах. Вона тихо прошепотіла:
Дівчина Кінчайте! Кінчайте! Добивайте!
Священник. Ви мене боїтеся? Хіба ви мене боїтеся?