Дівчина Так, кат завжди знущається із засудженої. Ось уже скільки місяців, як він переслідує мене, як він погрожує мені, як він лякає мене! Доки його не було, Боже мій, яка я була щаслива! Це він увергнув мене в цю безодню! О небо! Це він убив... Це він його убив! Мого Феба! О мерзенний! Хто ви? Що я вам зробила? Ви мене ненавидите? Чого ви хочете від мене?
Священник. Я кохаю тебе! Чуєш? Я кохаю тебе!
Дівчина Та яке ж це кохання!
Священник. Кохання проклятого.
Ведучий. Обоє якусь мить мовчали, пригнічені тягарем своїх почуттів: він – знавіснілий, вона – отупіла. Вона урвала його жахливим, різким сміхом:
Дівчина Подивіться-но, отче! У вас під нігтями кров!
Священник. Ну добре, нехай! Ображай мене, глузуй із мене, обвинувачуй мене, але ходімо звідси, ходімо! Поспішаймо! Це призначено на завтра, кажу тобі. Кревська шибениця, ти ж знаєш, завжди напоготові. Це жахливо! Бачити, як тебе повезуть на цьому візку. Зглянься! Я ніколи ще так сильно не відчував, як я кохаю тебе! Іди за мною. Ти ще встигнеш мене покохати після того, як я врятую тебе. Можеш ненавидіти мене скільки захочеш. Але йди. Завтра! Завтра шибениця! Твоя страта! Рятуй себе! Пощади мене!
Дівчина Що сталося з моїм Фебом?
Священник. А ви безжалісні!
Дівчина Що сталося з Фебом?
Священник. Він помер!
Дівчина Помер! Тоді навіщо ж ви кажете мені про життя?
Священник. Так, він, мабуть, помер. Клинок увійшов дуже глибоко. Думаю, що я зачепив вістрям його серце. О, все моє життя було на вістрі цього кинджала!
Дівчина Іди геть, потворо! Іди геть, потворо! Іди, вбивце! Дай мені померти! Нехай кров нас обох вічною плямою ляже на твоє чоло. Бути твоєю, священику! Ніколи! Ніколи! Ніщо нас не з’єднає. Навіть пекло! Іди геть, проклятий! Ніколи!
Священник. Кажу тобі, він помер!
Дівчина О, мій Фебе!
Танець, після „Есмеральди”.
Ведучий. Жінка... Скільки про неї сказано і написано. В усі віки їй поклонялись художники, поети, музиканти. Вона була мрією, усмішкою, сумом, вселенською радістю і безмежною тугою. Її звали Лаура, Беатріче, Єлена, Венера, Нефертіті, Марія, Ксенія, Ганна...
Багато з цих імен стали символами: відданості і вірності – Пенелопа; краси і жіночності – Єлена; натхнення і поваги – Лаура і Беатріче; мудрості і державного розуму – Ольга і Роксолана; непокірності ворогові – Євпраксія; святої любові до людей – Марія.
Під мелодію „Аве Марія” звучить вірш В.Сосюри „Марія”
Задуманий вітер над городом віє,
Ідуть перехожі невпинним прибоєм.
І я поміж ними йду, повний тобою,
Горять ліхтарі, мов шепочуть: „Маріє!..”
І солодко серце стискає і мліє,
Мов сон мені дивний, невиданий сниться...
І хочеться в небо злетіти, мов птиця,
Де блимають зорі далекі: „Маріє!...”
І пісня в душі проростає і спіє,
Мов вирватись хоче нестримно на волю...
Весна вже прийшла, та дерева ще голі,
Й гілля наді мною шепоче: „Маріє!...”
Десь море на півдні шумить і синіє,
Там даль не така, як у нас, на Вкраїні.
Стоять кипариси стрункі і незмінні,
І хвилі під ними шепочуть: „Маріє!...”
Іду, поспішаю, мов крилами, мріє
Зоря перед мене в простори щасливі...
А губи шепочуть в блакитнім пориві
Для мене єдине ім’я: „Маріє!...”
Ведуча. Кохання! Важко уявити існування людини без цього бентежного почуття. Самовідданість, самопожертва, жага оновлення всього світу – розмаїття почуттів входить до складної гами кохання.
Ведучий. Здатність піднестися над буденністю, над дрібницями, побачити внутрішнім зором набагато більше того, що доступно звичайному оку, - необхідна умова кохання.
Ведуча. Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, -
То музика нагадує про Вас,
То раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
І Ваша скрізь присутність невловима.
Кароліна. Це сталось восени 1826 року. Мене, дев’ятнадцятирічну дівчину представили княгині Зінаїді Волконській, господині наймоднішого літературного салона в Москві. Саме тут я познайомилася з Пушкіним, Баратинським, В’яземським. І Адамом Міцкевичем. В один із вечорів польський поет імпровізував на невеликій сцені. Через рік, і ми переконалися, що наше кохання народилося саме того вечора. Міцкевич запропонував мені одружитися. Але мої рідні були проти цього шлюбу („Засланий поляк, до того ж бідний!”).
Я написала Міцкевичу До Петербурга: „Не стає сил зносити таку тривалу невідомість, це нестерпне очікування, цю постійну тривогу. Сподіваюся, що ти так чи інакше вирішивши мою долю... Я впевнилась, що не можу жити без думок про тебе, Міцкевичу! Що б не сталося, моя душа належить тільки тобі одному...”
17 квітня 1829 року Міцкевич від’їжджав. Я написала йому ще одного листа: „Прощавай, мій друже. Ще раз дякую тобі за все – за твою дружбу, за твоє кохання. Прощавай, мій друже. Адже я знаю, що ти любиш мене. Прощавай!”
Адам. Тоді ж, у ті квітневі дні, я написав до альбому Кароліни прощальні вірші:
Коли птаство в негоду одлітає з вітрами
І заводить тужливі пісні розставання,
Не кажи про невірність! Навесні, в час світання,
В рідний край воно вернеться тими ж путями.
Їх почувши, згадай нещасливого друга!
Щоразу, коли в бурях він надію зустріне,
Дух вигнання на крилах, долаючи тугу,
Знов на північ до тебе, до тебе полине.
Кароліна. Я і Міцкевич уже ніколи не зустрілись. Я вийшла заміж, стала письменницею, але не була щасливою. Пам’ять про кохання до Міцкевича супроводжувало мене життя.
Звучить романс „Гори, гори, моя звезла” (слова В.Чуєвського, музична обробка В.Сабініна.
Оноре. У лютому 1832 року я, французький письменник Оноре де Бальзак отримав лист із Одеси від своєї шанувальниці. Вона не називала свого справжнього імені. Потім були ще листи, і нарешті я дізнався, що таємнича дама – Евеліна Ганська, дружина Венцеслава Ганського, яка жила на Київщині, у маєтку чоловіка.
Єва. Із першої зустрічі у Швейцарії ми покохали одне одного. Наш роман тривав 18 років. Коли помер мій чоловік, ми вирішили просити російського царя дозволити одружитися. Бальзак приїхав до Санки-Петербурга 17 липня 1843 року.
Оноре. Я приїхав 17 липня... і близько полудня вже мав щастя бачити і привітати свою дорогу графиню Єву. Я не бачив її з часу побачення у Відні... З 1833 до 1843-го минуло 10 років, протягом яких мої почуття до неї, незважаючи на загальноприйнятий закон, стали ще міцнішими через усю гіркоту розлуки і розчарування. Не можна змінити ні своє минуле, ні свої уподобання.
Єва. За той час, поки ми чекали дозволу на шлюб, Бальзак двічі гостював у нашому маєтку: у вересні 1847 року та вересні 1848-го. Час спливав, а дозволу на шлюб цар не давав. Три тижні взимку 1849-1850 років Бальзак хворів, а я доглядала його.
Бальзак. Нарешті у березні 1850 року надійшов очікуваний дозвіл. Весілля відбулося 14 березня того ж року в Бердичеві. Після цієї події я надіслав своїм родичам і друзям чотири листа, сповнених радості і щастя. В одному з них я писав: „... три дні тому я одружився з єдиною жінкою, яку любив, яку кохаю ще більше, ніж раніше, і буду кохати до самої смерті. Союз цей, я думаю, - нагорода, яку послав мені Господь... за роки праці, за труднощі, яких я зазнав і які здолав. У мене не було ні щасливої юності, ні квітучої вести, зате буде найпрекрасніше літо і найтепліша осінь...”
Єва. Наприкінці квітня ми поїхали до Парижа. Бальзак повертався на батьківщину вже тяжко хворим. Я як мужня, віддана і терпляча дружина не відходила від його ліжка.
Сестра Бальзака Лора говорила, що я вирішила вийти заміж за Бальзака запізно, але то було героїчне рішення: я розуміла, що беру шлюб з людиною, яка приречена тяжкою хворобою на загибель. Я знала, що доглядатиму хворого, знову стану вдовою, Мені доведеться не відходити від ліжка вмираючого.
Бальзак. Не раз я розповідав читачам „Людської комедії” про те, як можна все життя мріяти про кохання, а коли, воно, здається, прийшло, щось стає на перешкоді. „Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Завоювати кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте! Це було долею стількох людей!...”
«Не жалею, не зову, не могу, не…»
Франко. ... ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший той порив, що бурить кров,
Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться, -
Так писав Іван Франко про своє кохання до Ольги Рошкевич. У листі до поетеси Уляни Кравченко письменник зізнався: „... хвилини, в які я кохав, ... були, можливо, найпрекраснішими в моєму житті, шкода тільки, що це були разом з тим хвилини самого гострого болю, якого я не відчував ніколи раніше...”.
Ольга. Зі мною Франко познайомився під час навчання в старших класах гімназії.. Якось він під час літніх канікул приїхав погостювати до свого приятеля Ярослава Рошкевича. Його сестру Ольгу, тобто мені, Франко покохав щиро і палко. „Кохав її так, як тільки здатен кохати”, - писав він згодом. Своїй першій любові Франко присвятив цикл задушевних віршів – „Сторінки кохання”.
Франко. До Рошкевичів я приїжджав ще кілька разів, а після закінчення гімназії гостював у них влітку. Навчаючись у Львові, я постійно листувався з Ольгою, ділився з нею своїми думками, планами. Ми вирішили пов’язати свої долі. Нас зближувало не тільки кохання, а й спільні погляди на життя. Ми переживали блаженні хвилини, відчуваючи співзвучність у найзаповітніших мріях, у найсвятіших переконаннях. Були певні, що разом віддамо своє життя боротьбі за свободу – за свободу народу, особистості, за свободу праці і думки, серця і розуму. Але...
Ольга. За звинуваченням у революційній діяльності Франко був заарештований і пробув у в’язниці майже рік. А тим часом мій батько, священик Михайло Рошкевич, почав перевіряти і нерідко затримувати наші листи. Це нерегулярне отримування листів, призводило до непорозумінь.
А невдовзі мене насильно видали заміж за молодого священика Володимира Озаркевича.
Франко. Розрив з Ольгою викликав у мене відчуття величезної, невиправної втрати. Я спершу надіслав їй різкого листа. Але через декілька днів, трохи отямившись, написав: „Кохана! Я не серджуся на тебе, тому що це ні до чого... Я разом із надією на майбутнє втратив і віру в добро і чесність. Я відчув, що єдина опора, на якій я тримався стільки років, сама собою уходить з-під мене... втративши тебе, я втратив надію на кохання чесної й розумної жінки... а якщо б і знайшлась коли-небудь згодом така жінка, чи я міг би покохати її так палко і глибоко, як тебе!...”
Ольга. У лютому 1880 року Франко вирішив працювати вчителем у селі, розташованому неподалік від Коломиї. Але була у нього й інша мета: Ольга Озаркевич погодилася зустрітись із ним у Коломиї.
Вранці 1 березня 1880 року на вокзалі відбулося наше переш побачення після заміжжя. Я приїхала разом із чоловіком: від нього я не приховувала своїх почуттів до колишнього нареченого.
Франко. Ще глибше відчув цю біль утрати. Виразка, що з часом почала заживати, відкрилася знову.
Два дні я прожив у Коломиї, проводив час із Ольгою та її чоловіком.
Ольга. Не знаю, як для тебе, а для мене ці два дні, проведені в Коломиї, були радісні і приємні... Як добре, коли жінка кохає!..”
В моїй душі шрами на серці від того кохання зостались на все життя.
Пісня „Як почули коли, ..”
Вірш «С любимыми не расставайтесь!»
Коли своє становище кляну,
Зневажений, знедолений до краю,
Коли в глухого неба талану
Я надаремно, плачучи, прохаю,
Тоді мінявся б долею з таким,
Хто має більше друзів і надії,
Хто розумом прославився метким,
Хто словом віртуозно володіє.
Але, тебе згадавши, в тую ж мить
Єство моє стає таке щасливе,
Як жайвір, що возноситься в блакить
І на воротях раю творить співи.
Я не віддам, - хоч би й Господь звелів, -
Твою любов за блага королів.
В.Шекспір, переклад Д.Павличка
Благословляю все, что было,
Я лучшей доли не искал.
О, сердце, сколько ты любило!
О, разум, сколько ты пылал!
Пускай и счастье и муки
Свой горький положили след,
Но в страстной буре, в долгой скуке –
Я не утратил прежний свет.
И ты, кого терзал я новым,
Просит меня. Нам быть – вдвоем.
Все то, чего не скажешь словом,
Узнал я в облике твоем.
Глядят внимательные очи,
И сердце бьет, волнуясь, в грудь,
В холодном мраке снежной ночи
Свой верный продолжая путь.
О.Блок
Ведуча. Кохання... Вічне почуття... У всіх народів і у всі часи. І хоча б якою мовою про нього говорили, всім і повсюди воно буде зрозуміле, тому що торкається найтонших струн людської душі.
Сердцам, соединяющимся вновь,
Я не помеха. Никогда измене
Любовь не изменить на нелюбовь
И не заставить преклонить колени.
Любов – над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії,
Це – зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навісній стихії.
Love’s not Time’s fool, though rosy lips and cheeks
Within his bending sickle’s compass come;
Love alters nor with his brief hours and weeks,
But bears it our even to the edge of doom.
А если я не прав и лжет мой стих, -
То нет любви и нет стихов моих!
В.Шекспір,
переклади С.Маршака, Д.Паламарч