Театральна студія "Дебют"

Входить  Р о м е о.

Ромео.   Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло!

Там схід, сама ж Джульєтта — ясне сонце!

Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом

Блиск заздрісного місяця убий!

На руку ось схилилась край віконця,

Притиснувши долоню до щоки...

Якби мені за рукавичку бути

І доторкатись до щоки її!

Джульєтта. О лишенько!

Ромео.    Вона заговорила...

Мій світлий ангеле, мов ясні далі,

Ти сяєш наді мною серед ночі.

Джульєтта. Ромео! О, навіщо ти Ромео?

Зміни своє ім'я, зречися батька;

Як ні, то присягни мені в коханні,

І більше я не буду Капулетті.

Ромео(вбік). Послухать — чи відповісти відразу?

Джульєтта.  Лише твоє ім'я — мій ворог лютий;

А ти — це ти, я зовсім не Монтеккі...

Що є Монтеккі? Таж чи гик зовуть

 О вибери собі нове ім'я!

 Та що ім'я? Назви хоч як троянду,

 Не зміниться в ній аромат солодкий!

 О, скинь же, скинь своє ім'я, Ромео!

 Воно ж не є тобою, і взамін

 Візьми мене усю!..

Ромео.   Ловлю на слові!

Назви мене коханим, і умить

Я вдруге охрещусь і більш ніколи

Не буду зватися Ромео.

Джульєтта. Хто ти,

Що, притаївшись під серпанком ночі,

Мою підслухав таїну сердечну?

Ромео. Яким ім'ям назвать себе — не знаю.

Своє ім'я ненавиджу я сам!

Свята моя, адже ж воно — твій ворог.

Я б розірвав його, коли б воно

Написане стояло на папері!

Джульєтта. Мій слух не похопив ще й сотні слів

Із уст твоїх, а голос я впізнала:

Хіба ти не Ромео, не Монтеккі?

Ромео. О ні, свята, знай: що не те й не інше,

Якщо вони для тебе осоружні.

Джульєтта. Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо?

Як міг ти перелізти через мур?

Адже високий він і неприступний.

Згадай-но, хто ти: смерть тебе спіткає,

Як з наших хто тебе застане тут.

Ромео.    Кохання принесло мене на крилах,

І не змогли цьому завадить мури;

Кохання може все і все здолає,—

Твоя рідня мені не перешкода.

Джульєтта. Вони тебе уб'ють, коли побачать.

Ромео. Своїм плащем мене прикриє ніч.

Та, як не любиш ти,— нехай знаходять...

Хай краще смерть від лютої злоби,

Джульєтта. Моє лице ховає маска ночі,

Але на нім пала дівочий стид,

Що ти в цю ніч мої слова підслухав.

Від слів своїх відмовитись хотіла б,

Хотіла б я... та годі прикидатись!

Мене ти любиш? Знаю, скажеш: «Так...»

Тобі я вірю, з мене досить слова.

Ромео. Клянусь цим місяцем благословенним,

Що сріблом облива верхи дерев...

Джульєтта . О, не клянися місяцем зрадливим,

Який так часто змінює свій вигляд,

Щоб по змінилася твоя любов.

Ромео. То чим я поклянусь?

Джульєтта. Не треба зовсім.

Або, як хочеш, поклянись собою —

Душі моєї чарівним кумиром,—

І я повірю.

Ромео.   Серця почуттям...

Джульєтта. Добраніч, любий! Теплий подих літа

Нехай цю бруньку ніжного кохання

Оберне в пишну квітку запашну,

Коли з тобою зійдемося ще раз.

Добраніч! Хай у тебе переллється

Той мир, що вщерть моє сповняє серце!

Ромео.  Без нагороди так мене й покинеш?

Джульєтта. Якої ж нагороди хочеш ти?

Ромео. Повинна ти в коханні присягти.

Джульєтта. Я присяглась раніш, ніж ти просив,

Проте я хтіла б клятву ту забрати.

Ромео. Забрати клятву? О, навіщо, люба?

Джульєтта. Щоб бути щедрою і знов віддати.

Таж я того жадаю, що вже маю:

Як море, доброта моя безкрая,

Як море, дна не має і любов,

Що більше їх я віддаю тобі,

То більше їх у мене зостається,

А їм немає меж...

 (Мамка кличе за сценою)

У домі гамір!

Прощай, мій любий!..

Няню, я іду!

Не зрадь мене,

Монтеккі мій коханий.                                                                                                                               

Хвилину почекай, я повернусь. (Виходить).

Ромео.  О, ніч свята! Благословенна ніч!..

Таж ніч тепер... А що, як все це сон?

Такий солодкий сон, що я боюсь —

Він не обернеться ніколи в дійсність.

Знову з'являється Джульєтта.

Джульєтта. Ромео, стій!.. О, стій! Якби мені

Сокольничого голос, щоб назад

Змогла я сокола мого вернути!

Неволі голос надто слабосилий,

А то б я потрясла печеру Ехом,

Й повітря б голос більш, ніж я, захрип.

Повторюючи це ім'я невпинно:

 «Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео?!»

Ромео.    То кличе знов мене моя душа!

Бринять, як срібло, голоси коханців

І солодко скрашають тишу ночі,—

Мов ніжна музика милує вухо!

Джульєтта.    Ромео!

Ромео. Люба!

Джульєтта.   Милий, завтра вранці

Коли прислать до тебе посланця?

Ромео. Найкраще о дев'ятій.

Джульєтта. Прощай, прощай! Тяжкий час розставання...

О, стільки в нім солодкого страждання,

Що все прощалася б, хоч і світає!

(Виходить).

Ромео.   Тебе хай сон і спокій повиває!

Як хтів би я тим сном спокійним бути,

Щоб тут в солодких мріях все забути!

Тепер до келії отця святого —

Почуть пораду хочу я від нього.

(Виходить).