Театральна студія "Дебют"

Акт 1

Вечер. Внутренность светлицы, богато убранной коврами и бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки и разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол.

            Стеха (отходит от стола). Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнівка, слив’янка, мед, венгерське – усе, усе. Тут і їстівне, і випити. Коли б лишень гості. Та що вони так довго баряться? І напоумило ж сідоусого у таке свято, коли добрі люди тільки колядують, сподіватися гостей, та й ще яких гостей! Старостів од такого ж старого дурня, як і сам. Не сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, думає, що наша сестра – коза: поженеш, куди схочеш. Е ні! Стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», - каже. Та і що-таки той поганий хорунжий? А полковник хоч старий – нехай йому добре сниться – так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Іншому – дзусь, а я – так візьмусь. Дівці дівку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка, - і-і! Та вже ж, як кажуть, піймав не піймав, а погнатися можна. Тоді, як теє-то, вже ж і погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далі й нічогісінько. Та й Назар таки не раз спасибі скаже.

Из боковых дверей выходит Галя.

            Стеха. А що? Як прибрано?.. Тим-бо й ба!

            Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хіба у нас сьогодні гості, чи що?

            Стеха. Та ще й  які гості, якби ви знали!

            Галя. Які ж там гості і відкіля?

            Стеха. Угадайте.

            Галя. Чи не з Чигирна?.. Так?

            Стеха. Із Чигирина, та хто такий?

            Галя. Які-небудь старшини?

            Стеха. То-то бо й є, що не старшини, і…

            Галя. Та хто ж такий? Може… та ні! Сьогодні не такий день. А мені батюшка учора і  говорив щось таке.

            Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, - тільки не скажу.

            Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластівко моя! Скажи, не муч мене.

            Стеха. А що дасте? Скажу…

            Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тільки скажи.

            Стеха. Нічого не треба; дайте тільки свій байбарак надіти сьогодні на вечерниці.

            Галя. Добре, надівай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

            Стеха. Оце ще! Хіба ж я справді дурна? Слухай ж. (Вполголоса). Сьогодні прийдуть старости.

            Галя (в восторге). Від Назара! Від Назара!

            Стеха. Та там вже побачите від кого.

            Галя. Хіба ж не від Назара, Стехо? Що ж, оце мене і справді лякаєш?

            Стехо. Я вас не лякаю, я тільки так кажу.

            Галя.  Ні, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

Стехо (лукаво). Я нічого не знаю. Де мені, ключниці, відати про панські діла?

            Галя.  Ти смієшся з мене! Я заплачу, їй-богу, заплачу і батюшці скажу.

Стехо.  Що ж ви скажете?

            Галя.  Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

Стехо. Оце які-бо ви боязкі! Вже і повірили!

            Галя.  Ну, що ж? Від Назара?

Стехо. Та від кого ж більш? Вже пак не від старого Молочая, нашого полковника.

            Галя.  Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз із хати втікаю. Мені навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тільки у його, паскудного, і мови, що про наливку та про вареники.

Стехо. А хіба ж се й не добре?

            Галя.  Звісно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мій Назар, мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про Наливайка, Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б не наслухалась його та все дивилась би в його карі очі. Мало дня, мало ночі.

Стехо. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опісля, може, і обридне.

            Галя.  О, крий боже! До самої смерті, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи мені, Стехо, чи ти любила коли, чи обнімала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, мліє серце? А коли цілуєш… що тоді? Як се, мабуть, любо! Як се весело!

Стучатся в дверь.

            Галя (торопливо). Ох, лишечко! Хтось іде! (Убегает)     

Стехо. Хто там?

Хома (за дверью). Я, я! Відчиняй мерщій.

Стеха отворяет дверь. Входит Хома, отряхиваясь.

Хома. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

Стехо. Кого не було?

Хома. Кого? Гостей!

Стеха. Яких гостей? Од пол…

            Хома.  Цс!.. еге ж.

Стеха. Ні, не було.

            Хома.            Гляди ж, анітелень!.. Отець Данило, спасибі, розрішив. Не забудь  тільки завтра вранці послать йому вишнівки. Знаєш? Тієї, що недавно доливали. Нехай собі п’є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завірюхи? А вітер неначе стиха.

Стеха. Злякаються вони! Де ж пак! І в горобину ніч приїдуть для такої панночки, як наша.

            Хома.            Звичайно, звичайно.

Стеха. Іще пак, такий старий… а панночка…

            Хома.            Сама тим стара, сороко безхвоста!

Стеха. Дивись! Зараз і розсердились. Хіба я на вас?

            Хома.            Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.

Стеха. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?

            Хома.            А що вона? Її діло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне; а твоє діло навчить її, врозумить, що любов і все таке прочує… дурниця, нікчемне. Ти вже, думаю, розумієш?

Стеха. Та се розумію, та з якого кінця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось і сьогодні мені говорила. «Моли, - каже, - Стехо, бога щоб швидше я вийшла заміж за Назара, - половину добра свого віддам!»

            Хома.            А ти й повірила!

Стеха. А чому ж і ні? Вона така добренька.

            Хома.            Дурочка ти безбережна!

Стеха. Що мені робить, коли я дурочка?

            Хома.            А то, що велять. Чуєш? Усе, що в мене є, твоє.

Стеха. Не треба мені вашого добра; я і без нього була б щаслива, якби ви не забули бідної Стехи і тоді, коли зробитесь великим паном. Я вас так вірно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви… (притворно грустит)

            Хома.            От же і нагадали козі смерть! Знов своє. Сказав, так і зроблю.

Стеха. Чи мало що люди обіщають, коли їм припаде нужда?

            Хома.            Годі не знать що базікать. Піди лишень до Галі та поговори з нею хорошенько по-своєму, і коли теє… то завтра і між нами онеє.

Стеха. Казав пан – кожух дам,та й слово його тепле. І я тільки гріх на душу візьму.

            Хома.            Ну, добре, добре! Тільки слухай. Треба діло скомпонувати так, щоб вона не знала, від кого старости; а то – чого доброго – усе піде шкереберть.

Стеха. Та вже мені не вчиться, як ділом повернуть. Наговорю такого дива моїй панночці – що твій кобзар. Старий, скажу, чоловік, як подумаєш, усім, усім лучче від молодого. Молодий… та що й казать? Нікуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий – тихий-тихий і покірний.

            Хома.            Так, так! О, ти дівка розумна! Іди ж до Галі та гляди – гарненько побалакай з нею.

Стеха. А потім чи можна мені буде піти на вечерниці? Я вже зовсім упоралась. Пустіть, будьте ласкаві, хоч в послідній разочок.

            Хома.            У тебе тільки й на думці, що вечерниці. О, вже мені та Мотовилиха!

Стеха. Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуєте з молодицями, так я й нічого!

            Хома.            Іди ж, іди та поклич мені Галю, а затим сама полагодь рушники.

Стеха. Та вже усе напоготові. (Уходит)

            Хома.            Злигався я з дияволом… (Оглядывается). Що ж? Не можна без цього. У такому ділі як не верти, треба або чорта, або жінки. (Немного помолчав). Чого доброго! Ще, може, й мене обдурить, тоді і остався на віки вічні в дурнях. Та ні, лиха матері! Аби б тільки ти мені своїми хитрощами помогла породниться з полковником, а там уже що буде – побачимо. Іш ти, мужичка! Куди кирпу гне! Стривай! (Продолжительное молчание). Думай собі, голубко, та гадай, що… а воно зовсім не так буде. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем.

Входит Галя

            Галя (весело). Добривечір, батюшка! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?

            Хома.  Та кликав, кликав. (Осматривает ее). Що ти не всі стрічки почіпляла? Та нехай! Поки буде і сих. Послухай. Мені треба поговорити з тобою об важнім ділі. Ти знаєш, ми сьогодні старостів сподіваємось.

Галя.  Сьогодні! На перший день празника, - на самісіньке Різдво?

            Хома.  Так що ж? Отець Данило, спасибі, розрішив. Гляди ж, не піднеси гарбуза.

Галя. Як се можна! Хіба він дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нісенітниці наговорила мені Стеха. Сміх, та й годі!

            Хома. А що тобі вона наговорила?

Галя. Каже, буцімто старі… та ні, не скажу, далебі не скажу, бо казна-що! Вона й сама не знає, що говорить.

            Хома. Хіба ж не правда? Старий чоловік краще молодого.

Галя. Та й вона те ж казала.

            Хома.  А тобі як здається?

Галя. Як-таки можна? То старий, а то молодий.

            Хома.  Так, по-твоєму, молодий – краще?

Галя. Ото ж пак!

            Хома. Поміркуй лишень гарненько, так і побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хіба те, що чорні вуси? Та й тільки ж. Не вік тобі ним любуватися: прийде пора – треба подумати об чім і другім. Може, коли захочеться почоту, поваження, поклонів. Кому ж се звичай ніше? Полковниці… се я так, приміром, говорю… а не якій-небудь жінці хорунжого; бо у його тільки й худоби, тільки й добра, що чорний вус. Повір мені, дочко, на тебе ніхто і дивиться не захоче.

Галя. Та я й не хочу, щоб на мене другі дивились.

            Хома. Не знать що верзеш ти! Хіба ти одна на божім світі? Є й кращі тебе. Того і гляди, що розлюбить.

Галя. Назар? Мене? О, ні!  Ні, ніколи на світі!

            Хома.  Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обіщає, той нічого не дає? Ой, схаменись та послухай батьківського совіту. Добре, що я вже такий – що обіщав, те й зроблю. Ну, не дай я тобі приданого, - що тоді, га? Пожалуй, він і так тебе візьме: мало яких дурнів нема на світі! Та що ж в тім? Подумай, що тоді ти робитимеш?

Галя. Те, що і всі роблять, - заробляла б.

            Хома. А що лучче: чи самій робити, чи дивитися, як другі на тебе роблять?

Галя. Як кому.

            Хома.  То-то і горе, що ти ще дурне. Я тобі б і багацько дечого сказав, та ніколи: того і гляди, що старости на поріг. А чи єсть у тебе рушники?

Галя (весело). Є, є! Як я рада! В мене серце не на місці. Чи й вам так весело? 

            Хома.  Весело, дуже весело. Іди ж, та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали їх у потилицю.

Галя. За що ж? Се ж діло законне! Та воно ж і раз тільки в году!

            Хома.  А старости раз на віку.

Галя. Справді, щоб не помішали… Ще й законної речі не дадуть сповнить. Так побіжу ж я і скажу, щоб заперли ворота і хвіртку. (Уходит)

            Хома (ходит задумавшись). Здається, діло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру і согласиться; старости не промовляться; весілля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину і нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дівку.

Галя (вбегает в восторге).  Приїхали, приїхали!

            Хома (вздрогнув).  Оце ж, як ти мене злякала! Піди у свою кімнату та прийдеш, як кликну.

Галя.  Чого у кімнату? Я тут зостанусь, ніхто не побачить.

            Хома. Незвичайно: закон не велить.

Галя. Ну, так я піду. (Уходит)

Хома с важностию садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом им, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

            Хома.  Добривечір і вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепче тему на ухо и потом продолжает). Добривечір, люди добрі! Просимо сідати; будьте гостями. А відкіля се вас бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які? Може, рибалки або, може, вольнії козаки?

            Сват (тихо покашливает). І рибалки, і вольнії козаки. Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду». От і пішли. Ходили-ходили, нічого не знайшли. Аж гульк – назустріч нам іде князь, підніма угору плечі і говорить на такії речі: «Ей ви, охотники, ловці-молодці! Будьте ласкаві, покажіте дружбу. Трапилась мені куниця – красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді чого душа ваша забажа, усе просіте, усе дам: хоч десять городів, або тридев’ять кладів, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пішли ми по слідам, по всім городам, по усіх усюдах, і у Німеччину, і у Туреччину; всі царства й государства пройшли, а все куниці не знайшли. От ми і кажемо князю: «Що за диво та звірюка? Хіба де кращої нема? Ходім другої шукати2. Так де тобі! Наш князь і слухати не хоче: «Де вже, - каже, - я не з’їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав». Пішли ми вп’ять по сліду і якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловці-молодці, ну слідить, ну ходить; сьогодні вранці встали і таки на слід напали. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застряла наша куниця, в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?

Хома (притворно с серцем).  Що за напасть така! Відкіля се ви біду таку накликаєте! Галю! Чи чуєш? Галю! Порай же, будь ласкава, що мені робити з оцими ловцями-молодцями.

Галя выходит на середину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцами передник.

            Хома. Бачите ви, ловці-молодці, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!... Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хліб святий  приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцім ми передержуємо куницю, або красну дівицю, вас пов'яжемо. Прийшов і наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годі ж тобі, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловців-молодців пов'язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити – в'яжи ж, чим знаєш, - хоч мотузком, коли ще й він є.

Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца, и кладет на хлеб, принесений сватами; потом подходит к отцу и низко кланяется и целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам – сперва одному, потом другому. Сваты, взявши полотенца, кланяются Хоме.

            Сват. Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя бере полотенца и перевязывает через плечо одному и другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.

            Хома (к Гале). Догадався, догадався! Ти хочеш і князя зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався, Стривай, попадешся, не втечеш!

            Сват. Він і сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

            Хома. Ну, поки вже долетить, нам нічого ждати. Просимо сідати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп’ємо та побалакаємо дещо. А тим часом ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям піднеси хліба-солі, проси з привітом і з ласкою.

Свасты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принимает.

            Сват. Ми вам такої халепи натворили, що  боїмося, щоб ви нас не потруїли… Призваляйтесь самі  (Кланяется).

Галя, посматриваая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.

            Сват (подняв чару). Тепера так! Пошли ж, боже, нашим молодим щастя, і багатства, і доброго здоров’я, щоб і внуків женити, і правнуків дождати…

Свата перерывает хор колядников под окнами. Все слушают со вниманием. Хома с досадою покрчивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет:

Гарно колядують наші козаки!

            Хома (к Гале, с серцем). Я ж тобі наказував, щоб нікого не пускали! Задумалась, забула!

Входит Назар с молодыми козаками

            Назар. Дай, боже, вечір добрий! Помагай-бі вам на все  добре!

Все козаки повторяют то же. Назар, не снимая шапку, в ужасе останавливается; посматривает то на гостей, то на Галю. Все молчат.

            Хома (смешавшись). Спасибі, спасибі… Милості просимо. Просимо сідати.

Молчание продолжается. Галя, улыбаясь, украдкой поглядывает на Назара.

            Назар.  Сядемо, сядемо, аби було де; ми гості непрохані. Може, помішали; дак ми і підемо, відкіля прийшли. (Смотрит на сватов). Так бач, через що полковник послав мене з граматами в Гуляйполе!

Галя, в ужасе, роняет поднос и флягу.

            Хома (в бешенстве). Хто сміє знущатися над моєю дочкою?

            Назар. Я! Хіба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обіщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тієї пори, як він тебе вирвав із-під ножа гайдамаки! Згадай іще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посміх! Пізнав?

            Хома. Пізнав. Що дальш?

            Галя. Хіба ж не ти прислав?

            Хома. Мовчи! Геть собі!

            Назар (останавливает Галю). Стривай, стій тут! І тебе обманюють?

            Хома. Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.

            Назар (с презрением). Полковника! Учора була моя, сьогодні полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?

            Галя (падая на руки Назара). Чую! О, чом мені не позакладало!

            Сват. Осмілюсь доложить…

            Назар. Мовчи, поганець, шипотиннику!

            Хома. Віддай мені дочку мою. (Робко подходит к Назару)

            Назар. Геть, Юда!

            Хома (в ужасе). Прохор, Максим, Іван, Стехо! Гей, хто там є? Возьміть його, харцизяку, - він уб’є мене!

            Назар. Нехай бог тебе поб’є, дітопродавець! (К Гале). Галю! Серце моє! Промов мені хоть одно слово: ти не знала – за кого? Скажи: не знала?

            Галя (приходит в себя). Не знала, їй-богу, не знала!

            Назар (к гостям). Люди добрі, коли ви не оглухли, так послухайте. Він мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, і він се чув тоді, а сьогодні оглух. Де ж його правда? Чи чесний же він чоловік? Правдивий, га?

Гости молчат

            Гнат (подходит к Назару). Він не чоловік. Кинь його: таке ледащо не стоїть путнього слова! (Берет его за руку).

            Назар. Стривай! Ні, він чоловік, він називав мене сином. (К Хоме). Правда?

            Хома. Не тобі вчити, як мені кого називати. Я її батько, а не твій: так у моїй волі оддають її за кого схочу.

            Назар. А як же вона не захоче, тоді що?

            Хома. Я заставлю.

            Назар. Чи можна ж кого заставить утопиться або повіситься? Хіба ти бог, що маєш силу чудеса творить? Хіба ти диявол, коли ти не маєш жалю до рідної своєї дитини? Ти бачиш, у неї є серце, і ти замість його кладеш каменюку. Слухай: і ти ж колись був молодим, і ти ж мав коли-небудь радість і горе. Скажи, що чуло, що казало твоє серце, коли тобою кепкували?

            Хома. Го-во-ри!

            Назар (в исступлении). Так ти глузуєш надо мною! Хіба я не стопчу тебе, як жабу? Брехун! (Быстро подходит к нему и хватает его за горло).

            Галя (схватив руку Назара). Що ти робиш? Убий мене, на, ріж.

Назар молча опускает руки.

            Хома (подбегает к сватам). Ви бачили? Хотів мене задушити!

Сваты молчат

            Гнат (к Назару). Ми не так розплатимося іншим часом. Ходімо з сього базару.

            Назар. Не піду! Мене відсіль ноги не винесуть.

            Гнат. Ну, так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.

            Галя. Боже мій, боже мій! Вони знущаються надо мною!

            Хома. Не знущаються, а торгуються.

            Гнат. Годі, брате, ходім: ми опізнились.

            Назар. Стривай, не опізнились  (Подходит к Хоме). Прости мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловік. Прости або заріж мене, тільки не кажи, що вона не моя, не кажи! Дивись: я гетьману ніколи не кланявсь. Христом-богом молю, не занапасти її, бідної! Кращої її нема; за що ти хочеш її убити? На голову мою! Возьми її, розбий обухом – не треба мені її: тільки дай дочці своїй ще пожити на світі, не заїдай її віку, вона не винувата!

Хома дрожа посматривает на гостей

            Гнат (быстро подбегает к Назару). Кого ти просиш? Кому кланяєшся? Перед ким падаєш? Я на тебе після сього й дивитися не хочу; прощай!... Кланяється дияволу! Він тебе кип’ячою смолою напоїть (Хочет идти).

            Назар (удерживает его). Постій, дай ще слово скажу.

            Галя (обнимая ноги отца). Ви покійній матері, як вона умирала, біля домовини обіщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнівала? За що мене хочете убить? Хіба ж я не дочка ваша? (Заливается слезами).

            Назар. Камінь! Залізо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову… ти жди мене. (Гале). Бідна, бідна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бідненька, серденько моє, пташечко моя безприютна!  (Целует ее). А я ще бідніший тебе: у мене й ката нема, нікому і зарізати! Прощай, моє серце, прощай! Не забаримось побачиться.

Галя безмолвная падает на руки Назара. Он цешлует; Хома силится вырвать ее. Назар отталкивает его и снова целует Галю.

            Назар (к сватам). Розкажіть полковнику, що бачили і що чули. Скажіть, що його молода при ваших очах цілувалась зо мною.

Галя обнимает его и целует.

Бачите, бачите! Парощай же, моє серце, моя голубочко! (Целует ее). Я знаю, що мені робить. Я знайду правду. Прощай! Вернусь, сподівайся

Галя падает без чувств. Назар, закрыв лицо руками, удаляется. Гнат и козаки за ним. Хома и сваты подбегают к Гале.