Театральна студія "Дебют"

І частина. Початок.

Вітько Бубненко. Привіт! Ви мене не впізнали? Так, я – Вітько Бубненко з повісті Володимира Рутківського «Сторожова застава». Народився я і живу у звичайнісінькому селі Воронівка, єдиною цікавинкою якого є Чортів яр. Кажуть, що колись із Чортового яру вискакували половці, тому до цього яру ніхто не ходив.

Коли я вивчав історію рідного краю, мені весь час не йшла з голови думка: чому Ілля Муровець вважається російським богатирем, якщо він народився і похований в Україні. Він відважно захищав від половців Київ та Печерську Лавру, де його нетлінні рештки зберігаються і до сьогодні.

На це питання ми чекали відповіді від Костянтина Петровича.

Колько Горобчик. О, Костянтин Петрович – ото людина. На нього всі учні Воронівської школи моляться. Ще б пак! Він здатен утнути таке, що іншому дорослому і в голову не стрельне.

Ігор Мороз. Пам’ятаєш, як минулого літа він із своєю хрещеницею Ганнусею приїхав на канікули.

Хлопець1. Ага, на канікули! А закінчилося тим, що третій клас майже місяць ходив перемазаний варенням.

Хлопець2. Вишневим варенням! А варили вони його для далеких друзів, які мріяли про нього.

КГ. Минулого літа наш клас теж зазнав таких пригод, про які один письменник книгу написав «Канікули у Воронівці».

Вітько Бубненко. І ось знову від нього лист: «А чом би нам з вами цього літа не зайнятись історією рідного краю?»

ІМ. А то ж ми не знаємо, навіть, у яких місцях живемо. Це ж сором який.

КГ. Чули? Ну, хто бажає вивчати історію нашого краю. Підніміть руки.

Всі. Я-я-я!

КГ. Тихо! Не всі разом! Давайте складемо список. Перший, звичайно, це я. Другий – Ігор Мороз, третій – Вітько Бубненко, Ванько Федоренко. Пишіться далі…

Ванько Федоренко. Нічого з цього не вийде! Яка у нас історія? У Києві – ото історія. Або в стародавньому Римі! А у нас що? У нас у селі нічого путнього не водилося.

КГ. Як то нічого не водилося? А от чорти, про яких кричать тітки? А половці, які вихопилися з нашого Чортового яру? Мовчав би вже краще!

ІМ. А городище? Якщо і є щось у Вороновці загадкове, так це Городище. Воно розташоване на високому пагорбі. На його пагорбі з десятків два старезних хат, древнє кладовище, гранітна брила посеред Городища. А уламки меча чи наконечники стріл, які знаходили там.

КГ. Історією села займався наш колишній вчитель Семен Пилипович Врадій. Але він вже давно помер, а його сім’я переїхала кудись.

Х1. Треба ту сім’ю розшукати.

Х2. Може в них хоча б якісь папери залишились.

Х3. Давайте запитаємо у наших вчителів, може вони знають їх адресу.

КГ. От-от! А поки давайте подумаємо, де будемо збиратись?

ВБ. Звісно де – у школі!

ВФ. Краще у клубі. Мій батько кіномеханік. Попросимо ключ від зали.

ІМ. Це вже не цікаво. Нам би знайти щось інше таке… Щось історичне. Печеру б якусь вирити.

Х1. А нащо її рити? Он у Чортовому яру їх – хоч греблю гати.

Х2. Ага! Страшно!

ВБ. Ех ти, боягуз! Наслухався побрехеньок і злякався!

Х2. От і ні! Це так, спочатку якось моторошно! Але ж ми будемо всі разом, правда?

Х3. Звісно. І ми будемо збиратись тут, щоб вислуховувати історії, які нам вдасться розкопати.

ІМ. Це ви гарно придумали. А я полізу на горище і пошукаю початок прадідусевого альбому. І постараюсь знайти адресу сім’ї Врадія.

Х1. Ми теж побігли за історіями до тіток, бабок і дідусів. (біжать).

ВБ. Чекайте! А як же печера? Її ж треба прибрати. А як же я? (відповіді нема).

Цілий тиждень я не вилазив з Чортового яру. Іноді приходив Ігор Мороз.

ІМ. У мене кепський настрій. Вже все горище перерив, ніяк не знайду дідусевого альбому. Та ще й говорять люди, що шукати його марна праця. Бо правнуки дідуся вже давно пустили його записи на паперові кораблики.

КГ. Ось! Бачиш? Це – половець, а оце руський воїн. Я прочитав у бібліотеці, що тут понад Сулою, вони часто зустрічались.

ВБ. З якої книжки ти цей листок видрав?

КГ. Ти що? Бібліотекар? Дай сюди! Бувайте!

ВБ. На сьомий день печера була гідна того аби в ній збиралися найкращі знавці історії рідного краю. Ось, здається, і все! Скоріше б хлопці прийшли, та подивилися, як гарно. Але, що це? Що за звуки? Що за клацання? Може й справді там чорти б’ються? (тікає) А що на це скаже Колько? Один з найкращих борців Воронівської школи і злякався чогось невідомого! А-а! Ну й Колько, ну й Горобчик! Звичайно, приніс свій магнітофон, а тепер сидить десь у бур’яні та гигикає з того, як Вітько тремтить біля печери. Я не боюся, я не боюся.

ВБ. Знову людські вигуки. Звідки Колько переписав увесь цей гармидер? Ну, нічого, зараз довідаюсь.

Але цього не може бути! Не може бути освітленої сонцем місцини у глибині земної товщі.

Кіно знімають, чи що? А ми ж про це нічого і не знали. О, а це до мене хтось іде. Хтось із акторів (до нього йде половець). Ой-йой-йой! Нічого собі! Це якийсь ненормальний актор переодягнений у половецьке вбрання. Але чому він такий злий?

Тю, дурний! А якби я стояв серед печери? Ну я тобі зараз покажу, як тицяти списом! На тобі, на! (Вітько спрямував сліпучий промінь ліхтаря у нападника).

Чому це він так перелякався? Так ніби ніколи в житті ліхтаря не бачив. Дивно. Треба вилізти і подивитись. Що це? Це Городище? Нічого собі! Фортеця… Ого, які стіни, вежа, башти. А дорога, яка веде від Сули до Воронівського лісу, начебто ніколи не знала тракторних траків. Та й сама Сула повноводніша. Оце тобі, Вітько, історія рідного краю.

ІІ частина.

ВБ. Що ти… ви робите? Там же моя печера!

Олешко. Звідкіля ти тут узявся?

ВБ. Звідсіля.

Ол. Хто тебе сюди прислав?

ВБ. Ніхто. Я сам сюди вибрався.

Ол. Брешеш.

ВБ. Та не брешу! Слово честі, не брешу! Я це… печеру розчищав. Щоб у ній можна було вивчати історію рідного краю. А тут зі стіни почулись якісь дивні звуки, розумієте? Я копнув лопатою, дивлюся – дірка. Ну я і вибрався сюди.

Ол. Все ясно! Ти пройшов із Змієвої нори!

ВБ. З якої Змієвої? Ніякої Змієвої я не знаю.

Ол. Зате я знаю! Той Змій так лютував, аж земля здригалась.

ВБ. То, мабуть, був вертоліт.

Ол. Це що – так звати твого змія.

ВБ. Та ні… Це вертоліт тай годі. Ним літають.

Ол. Звісно літають. Бо у змія знаєш які крила? То ти чи не змієвим вивідником будеш?

ВБ. Я? Я вивідник?

Ол. Ну гаразд. У Римові розберуться, хто ти і звідки прибув, пішли.

Лидько. Живий, живий, Олешку!

Ол. Та вже не мертвий, Лидьку. А куди оце розігналися?

Лидько. Тобі на поміч. Ти мені скажи, навіщо ти парубків своїх відпустив?

Ол. Вони ж намучились, бо як не є, а три ночі не спали. Ото я і кажу, їдьте хлопці, а сам дивлюся, яка гарна малина. Ото ж пасуся собі, аж глядь – у кущах щось заворушилось, я рушив туди – аж половці мені назустріч. Ой хлопці, ні за що не вгадаєте! Це він мене і врятував.

Лидько. Тебе? Оцей богатир? А де ж його меч?

Ол. Мечем і дурень оборониться. А щоб від однієї твоєї появи всі половці розбіглися, як миші, чули про таке? А від нього чкурнули, аж курява за ними знялася.

Лидько. Брешеш ти все!

Ол. Це я брешу? Ну то слухайте! Б’юся я з тими половцями і відчуваю, що буде мені сутужно. Аж тут ось цей визирає з-за куща. Один з половців рвонув було за ним, та за хвилю повертається сам не свій і так репетує, що моїх воріженьків як вітром здуло. Признаюся, я теж ледь не чкурнув за ними.

Лидько. А що ж той половець кричав?

Ол. Змія згадував. Мовляв, змій на нього напав.

Х1. А де ж то було? Часом не біля Змієвої нори?

Ол. Вірте, не вірте, підкравсь і чую, як із тієї гори щось гуркоче. І раптом як вихопиться Зміюка!

Всі. Ой!

Ол. От тобі і ой! Голова у нього не голова, хвіст не хвіст! І отакий довгий, як оце ось дерево. Яке в нього наймення?

ВБ. Вертоліт. Тільки не Змій.

Ол. Ну от. Полетів той вертоліт наді мною і щез. А я стою собі та й гадаю: бігти за ним, чи ні? Мене ж не за змієм посилали ганятись, а в розвідку. Ото я постояв, постояв та й повернувся назад.

Хл2. Ото вже лихо на наш Римів! То половці чи не щоліта нечиста носить, а тепер ще й Змій оголосився.

Хл3. Так. А це хто ж тоді буде?

Ол. Не признається. Я його біля Змієвої нори зловив. Він саме визирав звідтіля.

Хл1. Чули? Стережіться!

ВБ. У мене ніби щось обірвалося в середині. Моєї Воронівки не було.

Ол. Чому зупинився? Щось вивідуєш?

Хл3. Як що? Росанку вивідує, хіба не бачиш? (Всі засміялися, а Олешко розізлився).

ВБ. Я тут жив…

Хл1. Га? То він, виходить, наш?

Ов. А й справді. У Миланки був колись хлопець. Мирко його звали. Ніби схожий на Мирка. А втім…

Ол. У Городищі розберуться. Віддам дядькові Ількові, а він хай сам вирішує.

Воїн. Дивіться! Олешко з’явився!

Ол. Боже помагай, дядьку Ільку! Ви, здається, кудись зібрались, еге ж?

ІлМ. Та спочатку, ніби зібрався, а як почув, що оті половці наскочили на тебе, то й роздумав.

Ол. Гадали, що сам упораюсь? І добре зробили.

Хл2. Дядько Ілько спочатку їхали з усіма, а коли уздріли з узлісся, що з тобою все гаразд, то плюнули спересердя та й повернули назад.

ІлМ. Що там було, не знаю. Знаю лише те, що по тобі добряча ломака плаче. Чому хлопців відпустив, а сам залишився? Забув, навіщо тебе послали? Бити б тебе, кажу, та нікому.

Вартовий. Тікайте, хто в Бога вірує. Тітка Миланка біжить.

Миланка. Де він? Де мій Мирко? Це він! Синку, знайшовся!

ІлМ. Зачекай, сестро! Тут ще треба розібратися!

Мл. То й розбирайся.

ІлМ. Тут іще багато темно.

Мл. То свічку засвіти. А Мирко мій п’ять літ не був дома. Відійди, чуєш?

Воїн. Ну у тебе і сестра.

ІлМ. І не кажи (похитав головою).

ІІІ частина. У тітки Миланки.

(Опис подвір’я: криниця-журавель, тин, перелаз, черешні)

Забігає тітка Миланка.

Мл. Росанко! Чуєш? Твій брат знайшовся!

Росанка. Братику! Братику! Мирку!

ВБ. О-о!

Мл. Розповідай же, синку, де ти був усі ці літа. Леле, як змінився. Аж бачу, шкутильгає до мене крива Дарка, та й гукає щось. Мовляв, ти тут длубаєшся, а в Римові таке діється. Повернувся Олешко зі своїми дружинниками, з ними хлопець якийсь. А той хлопець зупинився біля вашого дворища та й каже, я тут жив. Було таке, синку?

ВБ. Було.

Мл. Я й побігла. Біжу, а серце з грудей вистрибує. Недаремно бігла.

Рс. Та дай же, мамця, й мені на нього подивитися. (Натисла Вітькові на кінчик носа) Кирпатий. Як у всіх з нашого роду.

Мл. Еге ж. Такий кирпатий, як у батька.

Рс. А чуб у нього був не такий. Мирко швидше русявий був. Та й обличчя ніби було кругліше.

Мл. Таке скажеш. Скільки літ минуло, хіба запам’ятаєш?

Рс. Кругліше. І на бороді ямка була.

Мл. А й справді… Ану, покажи плече… Немає, плямки немає.

Рс. Що ж це ти? Сказав би відразу, що ти не Мирко. А то мамця тепер цілу ніч проплачуть.

ВБ. Я не винен. Я говорив, а мене ніхто не слухав. Я жив у Воронівці. У мене є мої друзі. Ми вивчали історію рідного краю. Я копав печеру. Копав, копав і сюди попав. А моя хата стоїть точнісінько так як ваша, я серцем чую, що я тут живу.

Рс. То знаєш, хто ти є?

ВБ. Знаю. Вітько Бубенко.

Рс. Ні, ти не тільки Вітько.

ВБ. Я сидів на лавці і не знав, що йому робити. Зараз тітка Миланка разом із Росанкою радяться, що їм робити.Може нишком підвестися і чкурнути до Сули? А там через Змієву нору пробратися у свій час? Але як? Навпроти сидить здоровенний кудлань і стежить за кожним моїм рухом. То не відомо, чи випустить він мене.

Мл. Це правда? Росанка твердить ніби ти нашого кореня. Це правда?

Рс. Ну звідкіля йому знати. Проте, самі подумайте: він живе на нашій землі. Так? Розмовляє по нашому. І місце своєї хати упізнав. То чи не може бути так, що він наш далекий-далекий родич? Бачите – у нього очі такі, як у Мирка, і ніс.

Мл. А обличчя кругліше…

Рс. Ну то й що? Хіба я така як ви? Але кожен скаже, що я схожа на вас.

Мл. Ну гаразд, гаразд. Шкода, що ти не Мирко. Так, не Мирко ти наш. Проте, не чужий. Ти будеш за Мирка. Станеш мені сином, а Росанці – братом.

Рс. Мирком.

ВБ. Отак я і став Мирком. За воротами прогримів голос дядька Ілька.

ІлМ. Приймаєш гостей, сестро? Бо ми з Олешком оце їдемо собі та й гадаємо: де б то повечеряти?

Мл. Заходьте, заходьте.

ІлМ. Чого це ти така лагідна?

Мл. А того, що зараз побачите, як кривдить малого. А ти взагалі не підходь! Що це таке? Що? Живого місця не залишив на дитині!

ІлМ. Ну що ви так на мене? Я ж вам дитину знайшов. Та й що там справді? Два синячки. Ви краще гляньте, що він мені зробив! Ось! (Закотив рукав, а там на лікті сліди зубів)

Рс. Молодець, Мирку. Знай наших.

Ол. То я теє, мабуть поїду далі.

Мл. Та заходьте, коли прийшли. Росанко! Накривай на стіл.

В1. Скидалося на те, що гостей принаймні тиждень морили голодом. Над густо заставленим столом мовби ураган пролетів. Кудлатий пес Бровко ледве встигав ловити кісточки.

Мл. Їж, братику, їж. Це тобі не Переяслав. Поки що, Богу дякувати, у нас є чим пригостити. Дарма, що ми лишились удвох з Росанкою. А тобі, синку, ще меду?

Ол. Бери, бери. І мені підсунь. Я не відмовлюсь.

ІлМ. Дякую тобі, сестро! А то наш злидень кашовар знову спалив кашу! (До Вітька) А ти, парубче, що збираєшся робити?

Мл. А це тебе не стосується.

ІлМ. Та я ж нічого. Якщо хочеш, можеш тримати його біля спідниці. А коли полинець наскочить, тоді що? Я відбиватимусь, ти відбиватимешся,ле  а він що? Чи вміє він хоч меча в руках тримати? Умієш? (Вітько похитав головою) От бачиш? А як жити? Звісно, нехай живе. Рідна хата нікому не завадила. Але ж не вічно ховатися йому за твоєю спиною, сестро.

Ол. Я ось, що хочу сказати. Ви знаєте, мабуть, що Мирко мені сьогодні життя врятував. Та що я в боргу перед Мирком. То ж хочу сказати, що я беру його під свою руку. Славним воєм стане і в сідлі буде триматися так, як личить. Добрячого мужа я з нього зроблю.

Мл. Іч. Розспівався! Ну чисто тобі Переяславський піп.

ІлМ. Молодий він до попа! Він вважай, ще попович.

ВБ. (собі) Попович? А що, коли Олешко і є той славний богатир Альоша Попович? І я оце сиджу поруч з ним? О, є-є! Розповісти б це все хлопцям – померли б від заздрощів! Єс!

Ол. Отже, тітко Миланко, я і Ілля Муровець, просимо: віддайте нам Мирка!

ВБ. Нічого собі! То ви… то ви і є отой Ілля Муровець?

ІлМ. І дідо був Муровець, і тато. Вони тини зводили.

ВБ. Оце так! Та ви ж до 33-х років сиділи на печі. У вас ноги боліли.

ІлМ. І все ти знаєш, та не все. Бачиш, мій батько був відомий пічник. Поживеш трішечки довше, дізнаєшся більше.

ВБ. Оце так! Ще зранку я був звичайним воронівським школярем, а тепер я родич самого Іллі Муровця. А хто ж тоді моя нова мати, коли такі сміливі люди, як Ілля Муровець та Олешко Попович, сидять перед нею, як двієчники перед грізною вчителькою?

Ще вдосвіта, коли так хотілось спати, за фірткою прогримів голос діда Овсія.

Дід Овсій. Доброго ранку, сусідко! А Мирко де?

Мл. Ш-ш-ш! Спить, хай ще поспить.

ДО. Не розніжуй хлопця, Миланко! Не на користь йому таке, повір, не на користь.

Мл. Проснувся, синку?

ВБ. Прокинувся.

Мл. Ну й добре. А от дід Овсій хочуть тобі роботу задати.

ДО. Еге ж. Думаю оце тим харцизякам з Городища віднести черешень. Та вже не літа, щоб білкою по деревах стрибати. То мо’ допоможеш?

ВБ. Так, звичайно.

ДО. Цікаво дізнатися, Миланко, хто оце мені черешні обтрусив?

Мл. Та хто його зна? Мій не ходив, а сусідські хлопчаки могли прийти.

ДО. Ну нічого, розберуся, хто тут шкоду чинить. Ой, розберуся. А ти, Мирко, починай з вершечка. Бач, птахи там майже все склювали.

ВБ. Діду, мене чекають.

ДО. Нічого їм не станеться! Чекали 5 літ і ще трішечки почекають. І не бійся, поїдемо зі мною. А коли що, в обиду тебе не дам. Ти диви, я спочатку думав, що то робота таких жевжиків, як Лидько з Мухою. Та тут хтось із дорослих побував. Бачиш, які сліди? А ось ніяк не роз шелепаю, ніби теж сліди, але чиї? Буцімто хтось віниччя до ніг прив’язав. Та нічого, я їх виведу колись на чисту воду. Осоромлю так, що в самому Переяславі сміятимуться. Іч, здитинилося.

В2. Дід Овсій перекинув кошики через сідло і вони поїхали на Городище. Першим, хто їм трапився на шляху, був Олешко Попович.

Ол. І де тебе цілий день носило? А це кому? Діду Овсію?

ДО. Та вашим лобурякам.

Ол. Тоді давайте мені першому.

ДО. Ти спочатку мені ліву ратицю покажи.

Ол. Навіщо?

ДО. Показуй! Ніколи мені тут теревені розводити. (Олешко показує) Так виходить, то була твоя робота? Твоя, харцизяко?

Ол. Та ви що, діду? Ви що? Блекоти скуштували?

ДО. Я блекоти скуштував? Я сказився, так?

Ол. Ну ви, діду, зовсім того. Я ж можу не подивитися на ваші сиві вуса. Я, може, теж схоплю вашу ногу…

ІлМ. А що це ви мені, діду, військо розганяєте?

ДО. Злодія розшукав, Ільку. Розшукав, а тепер хочу провчити.

ІлМ. А що ж він таке зробив? Корову вивів з двору чи що? Може, хату підпалив?

ДО. Та ні! Тоді б я з ним не так розмовляв. Дві гілки черешень геть обтрухав! Нечестивець!

Ол. Ну, знаєте, діду! Говоріть та не забалакуйтесь! Я до ваших гнилих черешень і близько не підходив.

ДО. А це що таке? Це що, брехло довготелесе, га? Ні-ні, довжину твого сліду я знаю. І в лівому чоботі є в тебе така колючка, еге ж?

Ол. Ну є.

ДО. І на тих слідах відбиток є. То хто сьогодні уночі був у моєму дворі? Хто, питаю тебе?

ІлМ. За такі речі, звісно, по голові не гладять. Ви, діду, ось що зробіть. Коли зловите його ще раз, то стягніть з нього портки і добряче відшмагайте кропивою. Там, у вашому кутку є підходяща.

ДО. А ти звідкіля про неї знаєш?

ІлМ. Гм. Я про все повинен знати, діду. А ти, Олешку, щоб мені діда не чіпав, чуєш?

Ол. Чую. Він мені так треба, як корові вуздечко.

ДО. Ану, небоже, допоможи, збігай-но по шолома. А то бачиш, руки в мене зайняті.

В1. Черешні Муровець засипав до шолома і лише потому заходився ласувати ними.

ІлМ. Смакота. Ну, діду, порадували ви нас. Гей, хлопці, цур! Кісточки не викидати! Я дуже люблю ті зернята, що всередині.

Ол. А мені, діду? Нізащо постраждав! Слово честі, я до тих черешень і близько не підходив.

ДО. Але ж сліди твої там були? А може, хтось взяв твої чоботи, коли ти спав, га?

Ол. Може. Все може бути.

ВБ. Увечері дід Овсій зітхав та скаржився на здоров’я.

ДО. А найгірше, Мирку, справжня сліпота напосілася. Стовбура угледю лише тоді, коли втемяшуся в нього лобом. То чи не зміг би ти замість мене посторожувати у садку, га Мирку? Там робити нічого. Тільки подивитися, хто зайде в сад. Ну то як, згода?

ВБ. Я б з радістю. Тільки не знаю, як там Росанка і тітка… мати!

ДО. То вже моя турбота, хлопче.

ВБ. Отож, пізно ввечері, я опинився на сіні біля повітки. Згодом, і незчувся, як очі заплющились самі по собі.

ДО. Ну то як? Ніхто не приходив?

ВБ. Ніби ніхто. Хіба що, майже підранок, отам ніби якась тінь з’явилась. Постояла, постояла та й щезла. Така нагорблене і велика.

ДО. Невже ведмідь? Минулого літа я його проганяв кілька разів. А він, виходить, знову унадився.

ВБ. Отакої! Мені ще ведмедя бракувало.

ВБ. Наступної ночі дід знову випросив дозволу у тітки Миланки на моє чергування. Хоча у мене не було особливого бажання. А що, коли ведмедеві ще раз заманеться навідатися до дідового дворища. Проте, першим з’явився не ведмідь.

Рс. Чого розсвистався?

Ол. Ну чого ти така?

Рс. Яка?

Ол. А така! Я до тебе усією душею, а ти…

Рс. Що – я?

Ол. Та нічого. А ти хоча б знаєш, яке гарне місто Переяслав? Які там гамірливі ринки, смачні страви і гарні дівчата.

Рс. То чого ж ти від тих гарних дівчат утік до Римова?

Ол. Я не втік. Служба у мене така. Та які там гарні. А ти закохувалась у когось?

Рс. То моя справа. Навіщо тобі про це знати?

Ол. Та я просто так.

Рс. Холодно вже. Та й уставати треба рано.

Ол. Посидь ще трошки.

Рс. Ні. Пізно вже. Та й ти іди собі. Думай про своїх переяславських дівчат.

Ол. Бач, яка ти?

Рс. Куди тебе понесло? Хочеш аби дід Овсій знову ганявся за тобою. Ось тобі хвіртка.

ВБ. І знову навколо запала тиша. І знову защипало в очах. Та раптом сон відлетів. Над чагарниками звелася чиясь велетенська постать. Як і Олешко, вона перестрибнула через дідів тин, проте гепнула так, що по земній тверді ніби дрижі пішли. Ведмідь. А що, коли йому не вистачить ягід? Господи сохрани.

ІлМ. Смакота…

ВБ. О! Хто це? Та це ж ніякий не ведмідь. А Ілля Муровець. Нічого собі! Оце так-так! Чомусь мені так шкода стало цього славетного велета. Проте, які то черешні знизу. Ніякого смаку порівняно з тими, що на вершечку. (до Іллі Муровця) Що ви знизу рвете. Там же, зверху, кращі!

ІлМ. Ну, Мирку! Ну, харцизяко! Ще жоден полинець мене так не лякав. Я думав то дідо Овсій. Хіба ж так можна? Ти що?

ВБ. Ви так вистрибали, як заєць. Я вам краще зверху нарву.

ІлМ. Еге ж, нарви. Бо я вже боюся до того гілля й торкатися. Ледь що – відразу ламається. Лепсько ми натягли носа дідові, еге ж? Це йому за всі потиличники.

ВБ. Він що вам потиличники давав?

ІлМ. Ще і яких. Ох і лютий же був дід Овсій. Ледь що – одразу в кропиву. А що окатий – наскрізь тебе бачить. Але я його перехитрив. Я прив’язав до ніг в’язки хмизу. Ніколи не догадається дідо, що то був я. Ну, бувай. Спати пора.

ВБ. Прокинувся я від розмови. Біля воріт стояв дід Овсій, а перед ним на вороному коні, височів Ілля Муровець.

ІлМ. Ну що, діду? Сьогодні вночі вас ніхто не турбував?

ДО. Хтось, Ільку, приходив сюди.

ІлМ. І що, обірвав всі ягоди?

ДО. Та не розберу, чи обірвав, чи ні! Хіба що сліди чудернацькі залишив. А що за сліди, ніяк не рознюхаю.

ІлМ. То нюхайте, діду, нюхайте! Ич, діда ображати!

ДО. Ну да, ну да! Я як помру, займеш моє дворище. Досить тобі, велетню, як маленькому, цупити ягоди уночі.

ІлМ. Ну і дід. Ну і вивідник.

ВБ. Вранці біля воріт засвистів соловейком Олешко Попович.

Рс. А що це ти розтьохкався з самого ранку?

Ол. Та я там коня привів, щоб Мирко не біг до самого Городища.

ВБ. Молодша дружина на чолі з Лидьком уже відхекувалася біля брами.

Лидько. Ми тут трохи побігали.

Ол. Молодці! А тепер – боротися.

Боротьба.

Ол. (до Мирка) А ти чого дивишся? А ну, покажи Мусі на що ти здатний. (Вітько застосовує застережний  прийом) Непогано.

Муха. Це не правильно. Ти ж не борешся, а втікаєш.

Ол. То зроби так, аби він не втікав. (Вітько застосовує оборонний прийом) Ого! Як ти це зумів? Іч, який меткий та удатний. Ану, парубки, хто хоче стати проти Мирка? (один з хлопців підійшов до Вітька і той показав ще один прийом). Го-го-го! Беркицьнувся, наче лантух. Як тобі це вдалося?

ВБ. Дуже просто. Це прийом такий. Називається – кидок через стегно.

Ол. Прийомчик? А не можеш ти його показати на мені? (Вітько показує) Ага! Ти мене смикаєш до себе, а я дурень, радію. Ого, теж ледь не беркицьнувся. Ану, спробуй ще раз! Все зрозуміло. А тепер, хлоп’ята, покажімо, на що ми здатні. (показують бойовий гопак)

Ол. Гоп! Кий! Ну? Уміють у вас так?

ВБ. Та це ж гопак! Це танець такий!

Ол. Танець? Який танець?

ВБ. А ось такий. (показує)

Ол. Воно ж і видно, що це – танець. Ти викидаєш ноги, мов би три дні не їв.

ВБ. А навіщо їх викидати?

Хл1. Як нащо?

Хл2. Ти що? Чужинця будеш гладити, чи що?

ВБ. А до чого тут чужинці?

Ол. Ну, Мирку. Ти що, не розумієш?

ВБ. Ні.

Ол. Тоді уяви собі, що перед тобою два половці. Один спереду тисне, другий підкрадається збоку. То я від одного прикрию лице, а щоб інший не зітнув мені голову, чимшвидше присідаю. Розумієш? А щойно їхні шаблюки просвистять наді мною, підстрибую і, наче києм, вдаряю найближчого ногою. Тепер скумекав, що до чого?

ВБ. Оце класно! Ого!

Ол. Ото ж бо й воно. Квасного, як ти кажеш. Повторюй за мною. Гоп! Кий! Всі! Гоп! Кий!

ВБ. Я думав про те, що цей танок нагадує мені щось інше. Щось таке… Але що саме? І тут ніби по голові вдарило… Та це ж карате! Ніякого сумніву – це карате, або точніше – гопак-карате. Ні, це ж бойовий гопак!

Бойовий гопак.

Битва над Сулою.

Всі. Половці! Половці йдуть!

Лидько. Олешку, Мирка поранено!

Ол. До нори його, чуєш? До нори! Половці на нас зненацька напали. Будемо захищатись.

Лидько. Лізь сюди і завмри! Якщо зостанемось живі, то повернемось сюди.

Відео. Пісня «Дорога моя Київська Русь»

КГ. Слухай, Вітю, то ти хоч розкажи, що з тобою трапилось.

ВБ. Потім. Потім розкажу.

ІМ. А чого ти йдеш одразу на Городище?

Хл1. Навіщо воно тобі?

ВБ. Хотів би дещо довідатись.

КГ. Що?  Нічого не розумію, але слухай. Я, Вітю, прочитав майже все, що було написано про нашу Воронівку. Знаєш, як колись вона називалась? Городом Римовим. От тільки не розумію, чому саме Римів пізніше став називатися Воронівкою.

Відео з поля битви. Сумна мелодія.

ВБ. Бо римівці часто билися з ворогами, а на битви завжди злітається вороняччя. От і назвали Римів Воронівкою. Бо його захисники щорічно клали свої голови заради Батьківщини.

Хл2. Може бути. Хоча, як на мене – Римів звучить краще.

Хл3. І я так гадаю.

ВБ. Хоч би як надалі не склалося б моє життя, я буду завжди повертатись сюди, може пощастить і я знову зустрінусь з давніми товаришами. Але дідо Овсій казав, що Змієва нора може відкритися не скоро.

ІМ. А ще, Вітю, я майже напам’ять вивчив те, що написав сам Володимир Мономах. От послухай: «І пішли ми на військо їхнє за город Римів і Бог нам поміг: наші побили їхнє військо, а других захопили».

Хл1. А знаєш, коли це було? 1097 року. Що?

ВБ. Та нічого. Отже, дали тоді половцям прочуханки.

Хл2. Хто дав?

ВБ. Наші. Хто ж іще.

КГ. Наші – це хто?

ВБ. Дев’ятсот років тому, тут жили наші пра-прадіди. Ні мурів, ні воріт, ні сторожевої вежі не залишилось після них. Хіба що, кам’яна брила, що майже по верхів’я вгрузла в землю. А на ній імена, імена. Я думаю, що тут поховані і дід Овсій, і Ілля Муровець.

КГ. Але я читав, що він похований в Київській Печерській Лаврі.

КП. Усе правильно. Спочатку його поховали тут, а потім перенесли до Лаври – як святу людину, захисника своєї землі. Герої не вмирають, вони лишаються жити на своїй землі, в нашій пам’яті.

Мелодія. Заходять богатирі. На екрані картина «Три богатирі».