Гремйо. Доброго ранку, сусідо Баптісто.
Баптіста. Доброго ранку, сусідо Гремйо. Хай вас бог благословить, панове.
Петруччо. І вас, добродію. Скажіть, будь ласка: є в вас дочка, на ймення Катеріна? Вродлива й доброчесна надзвичайно?
Баптіста. Я маю доньку Катеріну, пане.
Гремйо. Не кваптесь так, а повагом робіть.
Петруччо. Синьоре Гремйо, ви не заважайте. Добродію, я дворянин з Верони. Прочувши про красу велику, розум, доброзвичайність і дівочу скромність, ласкаву вдачу вашої дочки, наважився оце до вас приїхати, щоб пересвідчитись на власні очі, чи правда те, що я так часто чув.
Баптіста. Ласкаво прошу, пане, вас обох. Та знаю я: не буде Катеріна до мислі вам, на превеликий жаль.
Петруччо. Не хочете ви з нею розлучатись, а може, я не до вподоби вам.
Баптіста. Та ні, мій пане, я кажу по правді. А звідки ви? І як вас величають?
Петруччо. Синьйоре, в мене діло дуже спішне, і я не зможу в вас бувать щодня. Вам знаний батько мій, а отже, й я, що вспадкував усе його добро, та ще й примножив, а не змарнував. Скажіть же, скільки посагу дасте за Катеріною, коли вона погодиться зі мною шлюб узяти.
Баптіста. По смерті – половину всіх земель, а з рук у руки – двадцять тисяч крон.
Петруччо. За посаг цей я забезпечу їй вдівство – якщо мене переживе: свої всі землі й добра відпишу. Докладний ми напишемо контракт, щоб ці умови твердо закріпити.
Баптіста. Але потрібно спершу головне: щоб Катеріна полюбила вас.
Петруччо. Та що ви, батьку! це найлегша річ: вона загониста, а я крутий, а де два люті стрінуться вогні, там скоро те, що живить їх, згорить. Вітерець роздмухує малий вогонь, та буря і гасить враз. Отак і я скорю її бо сам шорсткий і сватаюсь не як хлопчак.
Бабтіста. Ну що ж, берись, і хай тобі щастить, та підготуйсь до неласкавих слів.
Петруччо. Готовий я й не похитнусь від них, Як не хитається від бур гора.
Катеріна. Щось, мабуть, не дочули ви, мосьпене, бо Катеріною мне зовуть.
Петруччо. От і не правда. Зовуть вас просто Кет чи „славна Кет”, а часом-„клята Кет”. Та ви, о Кет, найкраща в світі кет, всім Кетам Кет, моя солодка Кетя! Цукерко-кетю, втішнице моя, Почувши, як тебе по всій країні за доброчесність хвалять, за красу і за твою ласкаву тиху вдачу, та ще й не так, як ти того достойна, сюди я рушив – свататись до тебе.
Катеріна. Ах, рушив! Ну, як ви такий рухливий, То можете рушати й звідси. Видно, що ви-майно рухоме.
Петручочо. Ох ти ж оса, ти справді дуже зла.
Катеріна. Як я оса, то бійсь мого жала.
Петруччо. На це є рада – вирвати його.
Катеріна. Як стане розуму його знайти.
Петруччо. Та хто ж не знає, де в оси жало.
Катеріна. Ні, в язиці!
Петруччо. В чиєму цебто?
Катеріна. В твоєму, якщо будеш про задки базікати. А поки що – прощай.
Петруччо. Ні, справді, Кет, не утікай-бо так.
Катеріна. Як тільки дратуватиму тебе, коли зостануся. Пусти мене.
Петруччо. Ні, не пущу, бо ти напрочуд мила. Мені казали, ти шорстка, пихата, понура... все це, бачу, я, брехня, бо ти привітна, гречна, і грайлива, ласкава, ніжна, як весняна квітка, не вмієш супитись, дивитись косо, кусати губи, як лихі дівчата, не любиш говорить наперекір, а розважаєш любо кавалерів люб’язними, приємними словами. Чом кажуть люди, ніби Кет кульгава? Брехня! Бо Кет – як пагін на ліщині, струнка й гнучка, смаглява мов горішок, а зернятко у неї ще смачніше. Ану, прийдись. О ні, ти не кульгаєш.
Катеріна. Йди, дурню, геть. Своїм наказуй слугам. Де ти набравсь таких солодких слів?
Петруччо. Із голови Дотепний в мене рід. Твій батько йде. Гляди н відмовляйся: я мушу й хочу Катеріну взяти.
Баптіста. Ну що, синьйоре, як тут ваші справи?
Петруччо. Чудово, звісно! Як же ще, мій пане? Щоб схибив я – це не можлива річ.
Баптіста. А ти, як дочко? Ти чогось надулась?
Катеріна. Мене звете дочкою ви? А справді, ви щиру батьківську любов явили, що забажали одружить мене з напівшаленцем, шибеником, хамом, що лайкою гадає все владнати.
Петруччо. І ви, мій батьку, й інші всі про неї казали хибно, нібито вона погану вдачу має. Норовливу вона навмисне з себе удавала, насправді ж це голубка ніжна й тиха, не запальна, а лагідна, мов ранок, терпінням перевершила Грізельду, а цнотою – Лукрецію саму, коротше, ми домовилися з нею, що у неділю справимо весілля.
Катеріна. Скоріше я в труні тебе побачу.
Петруччо. Дай руку, Кет. Поїду купувати собі в Венеції весільне вбрання. Банкет готуйте, батьку, і скликайте гостей. І ти вберешся пишно, люба.
Баптіста. Не знаю, що й сказать, - та дайте руку. Хай вам щастить! Домовились, Петруччо.
Гремйо і Траньйо. Тоді – амінь. Ми будемо за свідків.
Петруччо. Ви, батьку, ти, дружино. Й ви, панове, прощайте: я іду. Неділя скоро – куплю обручки та весільне вбрання. Кет, поцілуй. В неділю-бо вінчання.
Баптіста. Ну, сину мій, нема де правди діти: тобі найноровливіше дісталась.
Петруччо. Е, ні. А щоб упевнилися ви – пошлімо кожен по свою дружину, і той, чия появить більший послух і зразу прийде, тільки-но покличуть, - той весь заклад в кишеню покладе.
Гортензіо. Гаразд. На скільки ж ми закладаємося?
Люченцо. На двадцять крон.
Петруччо. Та й тільки? Я б поставив таке на сокола чи гончака, але моя дружина варта більше.
Люченцо. Ну, сто.
Гортензіо. Гаразд, хай сто.
Петруччо. Ну, що ж заклались.
Гортензіо. Хто починає?
Люченцо. Я. Іди, Бйонделло, скажи, хай пані вийде знов до нас.
Бйонделло. Іду.
Баптіста. За Б’янку ставлю половину.
Люченцо. І, ставлю сам. Ні яких половин. Ну що?
Бйондлло. Переказала пані вам: їй ніколи вона не може вийти.
Петруччо. Що? Ніколи: Вона не може вийти? Ну й відповідь!
Гремйо. Та ще й яка ласкава! Дай боже вам ще гіршу не почути.
Петруччо. На кращу сподіваюсь.
Гортензіо. Іди, Бйонделло, попроси мою негайно вийти.
Петруччо. О, вже „попроси”! Ну, коли так, то вийде.
Гортензіо. Я боюся, що ваша не послухає прохання. Ну де ж моя дружина.
Бйонделло. Сказала – ви жартуєте. Тому вона не хоче, йдіть самі до неї.
Петруччо. Що раз, то гірше Чуєте? Не хочете. Негідниця! Ну як таке терпіти? Гей, Грум йо, йди мерщій до господині, Скажи, що я велю прийти сюди.
Гортензіо. Я знаю відповідь.
Петруччо. Яка ж?
Гортензіо. „Не вийду”.
Петруччо. Та гірш для мене, і на тім кінець.
Баптіста. О, їй же богу, Катеріна йде.
Катеріна. Ви кликали мене, Мій пане? Ось я.
Петруччо. Де ж Б’янка і Гортензіо дружина?
Катеріна. Сидять при коминку і гомонять.
Петруччо. Йди приведи їх. А коли не йтимуть, то дай їм чосу й прижени сюди. Іди, кажу, і приведи їх швидше.
Люченцо. Це чудо, як бувають чудеса.
Гортензіо. Так, чудо. Тільки що воно віщує?
Петруччо. Воно віщує мир, любов і спокій, шанобу, в домі лад, розумний послух, коротше – все, що любе нам і миле.
Баптіста. Так біть щасливий, славний мій Петруччо! Заклад ти виграв, я ж додам від себе до посагу ще двадцять тисяч крон. Для іншої дочки – інакший посаг, бо Катеріна геть перемінилась.
Петруччо. Ні, виграш свій іще я закріплю, іще ясніш вам покажу чесноту і послух, що зродилися у ній. Ось ваших непокірливих веде, Зборовши їхній норов і полон узявши їх жіночим мудрим словом.(до Катеріни) Ця шапочка тобі не до лиця, скинь геть її і потопчи ногами.
Вдова. Бодай же вік такого не діждать – такі безглузді примхи вдовольняти.
Б’янка. Дурний цей послух, хоч ви що кажіть.
Люченцо. Якби ж твій послух був такий дурний! А то замудрий твій непослух, Б’янко, за нього я аж сотню крон віддав.
Б’янка. Якби ти сам мудріший трохи був, то не ручився б за мою покору.
Петруччо. Кет, поясни свавільним цим жінкам, як треба слухатись чоловіків.
Вдова. Жартуєте! Не треба нам пояснень.
Петруччо. Ні, буде, я вам кажу. І з вас почне.
Катеріна. Фе, сором! Не насуплюй грізно брів, не кидай поглядів гризьких та гострих, що ранять мужа й владаря твого. Цей гнів твою ж таки вбиває вроду так, мороз зелені луки б’є, руйнує добру славу, так, як буря зриває пуп’янки. Кому ж він любий? Сердита жінка – мутне джерело, для ока не привабливе, нечисте, із нього жодний спраглий чоловік напитися нізащо не захоче. Так, я своєму владарю підданець, і жінка мужу має бути вірна. Коли ж вона примхлива і квасна, уперта, зла, понура і свавільна, а н покірна щирій волі мужа, тоді вона – зухвалий бунтівник, невдячний зрадник доброго владики. Соромлюсь я за нерозумниць тих, що хтять війни, де слід благати миру, владарювати прагнуть, хоч повинні служити, і любити, і коритись. Чому в нс тіло ніжне і слабке, нездатне зносить і труди, й незгоди, як не на те, щоб серце і душа були так само ніжні і ласкаві? І я колись була така пихата, незлагідна і розумом, і серцем, ніколи не лишалася в боргу за слово зле чи за сердитий погляд, та вже я бачу, що списи у нас солом’яні і сила невелика. А слабкість нашу ні з чим порівняти, ми здатні сильних тільки удавати. Вгамуйте ж ви свій норов, покоріться, до ніг чоловікам своїм схиліться. Для прикладу, як мій того захоче, як перша поклонюсь йому охоче.
Петруччо. От жінка! Поцілуй же, Кет, мене.
Гортензіо. Тебе, мій друже, щастя не мине.
Вінченсо. Як любо нам, коли дитина чемна!
Люченцо. Зате дружина з норовом – нікчемна.
Петруччо. Ви вціліли, та виграв я заклад і вам добраніч побажати рад.
Гортензіо. Щасливцю, ти приборкав норовливу!
Люченцо. І це, повірте, превелике диво.
Сцена. На сцену виходять Люченцо і його слуга Траньйо.
Люченцо. Так, Траньйо. Із великої охоти побачить Падую, наук колиску, приїхав я в Ломбардію родючу - квітучий сад Італії всієї. Погодився на це мій любий тато, благословив мене і дав тебе – надійного і вірного слугу.
Отож, мій Траньйо, я почну вивчати із філософії частини ті, котрі навчають, як нажить чесноту та як чеснотою здобути щастя. А ти що скажеш? Я ж прибув із Пізи сюди до Падуб, немов калюжу мілку лишив і кинувся у море, щоб спрагу до кінця угамувать.
Траньйо. Мій ласкавий пане, Я думаю достоту так, як ви, і тішуся, що ви постановили пить філософії солодкий сік. Хай логіка вам в товаристві служить, риторика – у повсякденній мові, хай музика й поезія вас тішать, за математику тоді беріться й за метафізику, коли є смак, бо без утіхи й користі нема. Вивчайте ж те, що більше надить вас.
Люченцо. Спасибі, Траньйо, - слушно радиш ти. Якби сюди Бйонделло в