| Головна » Файли » День закоханих |
| 27.02.2015, 19:56 | |
„КОХАННЯ БЕЗКРАЄ ПОМЧИТЬ НАШІ ДУШІ УВИСЬ...”
Сцена прикрашена квітами. Плакати :
Помчить наші душі увись... В.Сосюра
В.Высоцкий
3. А скільки терпить мук пекельних той, Хто сумнівається й кохає палко. В.Шекспір
Під повільну мелодію виконується танець, а ведуча розповідає легенду.
Ведуча. Колись, в сиву давнину, повертався англійський король на батьківщину з хрестового походу. Король прийняв рішення дати своїм воїнам відпочинок перед довгою дорогою додому і віддав наказ кинути якір в тихій бухті острова Кіпр. Але поки воїни відпочивали, король закохався в прекрасну кіпрську принцесу. І правитель Кіпру погодився видати за нього свою дочку. Кіпрська принцеса вельми любила свою землю і тому відмовилася їхати в туманну Англію. Тоді англійський король сказав: „Я буду чекати тебе до завтрашнього полудня”, - а сказавши це, повернувся на свій корабель. Наступив довгоочікуваний день, до корабля монарха підійшов човен, і слуги підняли на борт двох білосніжних лебедів. „Якщо ти кохаєш мене, то залишишся зі мною на острові, - такі слова веліла передати принцеса. – Ми будемо жити з тобою щасливо, як ці два лебеді. Якщо ж ти вирішиш поїхати, то візьми з собою цих птахів, і хай вони будуть вічною і живою пам’яттю нашого кохання”.
Ведуча. А от легенда давньої Греції розповідає нам про скульптора Пігмаліона. Він довго працював і створив прекрасну статую жінки – Галатею. Такою гарною вона була, що він закохався в неї, але то була холодна статуя. І Пігмаліон почав просити богиню кохання Афродіту оживити образ. Афродіта виконала його прохання, і Галатея стала дружиною скульптора. Таким жагучим було кохання.
Ніжна мелодія.
Ведуча. Він і вона... Кохання і ніжність, відчай і розпука – це вічні теми поезії. Франческо Петрарка – найвидатніший майстер сонета Італії ХУІ століття, Вільям Шекспір – великий поет доби Відродження, Фрідріх Міллер – видатний німецький поет Просвітництва. Джордж Байрон, Генріх Гейне, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Іван Франко, Леся Українка, Марина Цвєтаєва – поети всіх часів і всіх народів оспівували почуття кохання. Палке чи ніжне, пристрасне чи мрійливе – воно знайоме всім.
„Ти відкрив в мені бажання” А.Лорак. Танець.
Під ніжну мелодію юнак і дівчина виконують вірш-діалог О.Дементьєва „Баллада о любви”.
Він. Жить без тебя не могу… Я с первого дня это понял, Как будто на полном скаку Коня вдруг над пропастью поднял.
Вона. И я без тебя не могу… Я столько ждала и устала, Как будто на белом снегу Гроза мою душу застала.
Він. Сошлись, разминулись пути, Но он ей звонил отовсюду, И тихо просил: «Не грусти…» И тихое слышалось: «Буду…»
Вона. Однажды на полном скаку С коня он сорвался на съемках. - Я жить без тебя не могу, - Она ему шепчет в потемках.
Він. Он бредил… но сила любви Вновь к жизни его возвращала, И смерть отступала: «Живи!» И все начиналось сначала.
Він. Я жить без тебя не могу… Он ей улыбался устало, - А помнишь на белом снегу, Гроза тебя как-то застала?
Вона. Прилипли снежинки к виску, И капли грозы на ресницах. - Я жить без тебя не могу И, значит, ничто не случится.
Ведучий. Драматург Бен Джонсон сказав такі чудові слова про Вільяма Шекспіра: „Душа нашого віку, диво нашої сцени, він належить не одному століттю, а всім вікам”. Шекспір – неперевершений майстер сонетів про кохання. А яке ніжне почуття кохання описано в трагедії „Ромео і Джульєтта”! На шляху юних закоханих до щастя стає ворожнеча їхніх сімей. Але всемогутнє кохання надає сили і рішучості Ромео та Джульєтті. Вони таємно вінчаються. Трагічний збіг обставин призводить до їхньої смерті, але їх смерть – це перемога великого кохання. Смерть дітей змушує ворогуючі сім’ї помиритися.
Відкривається завіса. На сцені вазони, балкон, обплетений квітами.
Виконується фрагмент з трагедії В.Шекспіра „Ромео і Джульєтта”.
Ромео. Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло! Там схід, саме ж Джульєтта – ясне сонце! Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом Блиск заздрісного місяця убий! На руку ось схилилась край віконця, Притиснувши долоню до щоки... Як би мені за рукавичку бути І доторкатись до щоки її!
Джульєтта. О лишенько! Ромео! О, навіщо ти, Ромео? Зміни своє ім’я, зречися батька. Як ні, то присягни мені в коханні, І більше я не буду Капулетті. Лише твоє ім’я – мій ворог лютий. А ти – це ти, а зовсім не Монтеккі... Та що ім’я? Назви хоч як троянду, Не зміниться в ній аром солодкий! Хоч би він був і зовсім безіменний... О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео! Воно ж не є тобою, і взамін Візьми мене усю!...
Ромео. Ловлю на слові! Назви мене коханим і умить Я вдруге охрещусь і більше ніколи Не буду зватися Ромео.
Джульєтта. Хто ти, Що, притаївшись під серпанком ночі, Мою підслухав таїну сердечну?
Ромео. Яким ім’ям назвать себе – не знаю. Своє ім’я ненавиджу я сам! Свята моя, адже ж воно – твій ворог. Я б розірвав його, коли б воно Написане стояло на папері!
Джульєтта. Мій слух не похопив ще й сотні слів Із уст твоїх, а голос я впізнала: Хіба ти не Ромео, не Монтеккі?
Ромео. О ні, свята, знай: що не те й не інше, Якщо вони для тебе осоружні.
Джульєтта. Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо? Як міг ти перелізти через мур? Адже високий він і неприступний Згадай-но хто ти; смерть тебе спіткає, Як з наших хто тебе застане тут.
Ромео. Кохання принесло мене на крилах. І не могли цьому завадить мури; Кохання може все і все здолає, - Твоя рідня мені не перешкода.
Джульєтта. Моє лице ховає маска ночі, Але на нім пала дівочий стид. Що ти в цю ніч мої слова підслухав. Хотіла б я пристойність зберегти, Від слів своїх відмовитись хотіла б, Хотіла б я... та годі прикидатись! Мене ти любиш? Знаю, скажеш: „Так”... Тобі я вірю, з мене досить слова.
Ромео. Клянусь цим місяцем благословенним, Що сріблом облива верхи дерев...
Джульєтта. О, не клянись місяцем зрадливим, Який так часто змінює свій вигляд, Щоб не змінилася твоя любов.
Ромео. То чим я поклянусь?
Джульєтта. Не треба зовсім. Або, як хочеш, поклянись собою – Душі моєї чарівним кумиром, - І я повірю...
Ромео. Серця почуттям.
Джульєтта. Добраніч любий! Теплий подих літа Нехай цю бруньку ніжного кохання Оберне в пишну квітку запашну, Коли з тобою зійдемося ще раз. Добраніч! Хай у тебе переллється Той мир, що вщерть моє сповняє серце!
Ромео. Без нагороди так мене покинеш?
Джульєтта. Якої ж нагороди хочеш ти?
Ромео. Повинна ти в коханні присягти.
Джульєтта. Я присяглась раніш, ніж ти просив. Проте я хтіла б клятву ту забрати.
Ромео. Забрати клятву? О, навіщо, люба?
Джульєтта. Щоб бути щедрою і знов віддати. Таж я того жадаю, що вже маю: Як море, доброта моя безкрая, Як море, дна не має і любов, Що більше їх я віддаю тобі, То більше їх у мене зостається, І їм немає меж... (Мамка кличе за сценою). Прощай мій любий!.. Няню, я іду! Не зрадь мене, Монеккі мій коханий. Хвилину почекай я повернусь. (Виходить).
Ромео. О ніч свята! Благословенна ніч!.. Та ніч тепер... А що, як все це сон? Такий солодкий сон, що я боюсь – Він не обернеться ніколи в дійсність.
Джульєтта. Ромео, стій!.. О, стій! Якби мені Сокольничого голос, щоб назад Змогла я сокола мого вернути! Неволі голос надто слабосилий, А то б я потрясла печеру ехом, Й повітря б глос більш, ніж я, захрип. Повторюючи це ім’я невпинно: „Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео!”.
Ромео. То кличе знов мене моя душа! Бринять, як срібло, голоси коханців. І солодко скрашають тишу ночі, - Мов ніжна музика милує вуха!
Джульєтта. Ромео!
Ромео. Люба!
Джульєтта. Милий, завтра вранці, Коли прислати до тебе посланця?
Ромео. Найкраще о дев’ятій.
Джульєтта. Прощай! Прощай! Тяжкий час розставання... О, стільки в нім солодкого страждання, Що все прощалася б, хоч і світає! (Виходить)
Ромео. Тебе хай сон і спокій повивають! Як хтів би я тим сном спокійним бути, Щоб тут в солодких мріях все забути! Тепер до келії отця святого – Почуть пораду хочу я від нього. (Покидає сцену).
Уривок з вистави „Приборкання непокірної”. | |
| Переглядів: 1055 | Завантажень: 0 | | |
| Всього коментарів: 0 | |